55

Хата діда Кузьми була на сусідній вулиці. Андрій невпевнено натиснув на ручку хвіртки. Він боязко зазирнув на подвір’я: дід Кузьма сидів на лавці. Старий віддалено нагадував молодого Кузьму. Побачивши Андрія, він просяяв уже знайомою усмішкою, а в очах загорілися лукаві вогники, властиві лише Кузьмі.

– Здоров був, онучку! Як бачиш, дочекався! Хе-хе!

– Здрастуй, діду! Наче вчора бачилися, а скільки часу проминуло, – сказав Андрій, скануючи очима численні дідові зморшки.

– Так і є – це було вчора. Я записав дату собі у зошит, щоб не забути. І Ганні нагадував, аби вона попередила тебе.

Андрій хитав головою:

– Це все наче уві сні.

– Вірю, – відповів Кузьма. – У мене-то більше часу було, аби все переварити. Бачиш, як я постарів від цього переварювання.

Вони засміялися.

– Який я радий, що дочекався тебе, Андрійку.

– А я який радий.

– Знаєш, я дуже тобі вдячний. Я ж міг прожити своє життя в дев’ятнадцятому столітті. Кріпаком. Невідомо, чи був би мій вік довгий. Ти ж знаєш мій характер, я б не став терпіти ті знущання панів над селянами. А так – завдяки тобі я повернувся додому. І прожив чудове життя. Жінка в мене була красуня. Царство їй Небесне. Все життя душа в душу. Дітки є, онуки. До речі, у Києві живуть, маєш з ними зустрітися.

– Неодмінно. Напишеш мені їхні контакти.

– І це ще не все, Андрію. Я, мабуть, не просто так повернувся в свій час. Мабуть, в мене була ще одна місія. Стривай.

Дід Кузьма пішов до хати. Андрій зауважив, що він ще дуже спритний для свого віку.

Кузьма виніс Андрієві дерев’яну різьблену скриньку.

– Цю скриньку передавали з покоління в покоління в родині Поповичів, – повідав Кузьма. –  І ось одна бабця з цього роду принесла мені її у 1952-му. Веліла, щоб я віддав її тобі в 2019-му. Дочекався. Хе-хе!

– А що це за скринька? – здивувався Андрій.

– Від твоєї Марічки, – дід Кузьма витер рукавом сльози, що раптом набігли на очі. Андрій і сам просльозився від несподіваного душевного хвилювання. Він відкрив скриньку.

Там був медальйон із портретом Марічки, написаним фарбами. Андрій обережно узяв медальйон і з ніжністю розглядав його.

– Цей медальйон Марічка замовила в одного художника. Вона дорого заплатила, бо дуже хотіла, щоб «її Андрійко» неодмінно мав щось на пам’ять про неї. В її родині переповідали цю історію з покоління в покоління. Аж поки та бабуся не принесла мені цей медальйон і скриньку з листом.

– Тут ще й лист? – розхвилювався Андрій.

– Ще й лист, – заусміхався Кузьма. – І, як бачиш, ніхто не читав його.

Андрій із тремтінням розпечатав листа.

«Любий мій Андрійку! Я повернулася в свій дім. Так ніби спала і прокинулась. Але я твердо знаю, що все це не було сном. Я не можу забути жодної миті, проведеної з тобою. Я завжди любитиму тебе. Звідки би ти не зазирнув у вічність – ти побачиш там моє почуття до тебе.

Нещодавно я від старих людей дізналася, що в печері на горі живе старець- відлюдник, провидець і тайновидець, який багато знає і допомагає людям. Кажуть, йому триста років. Я пішла до нього і розповіла йому нашу з тобою історію. І він анітрохи не здивувався. Старець сказав мені, що для справжнього почуття час не є перешкодою. Він повідав, що не лише з приладами можна подорожувати в часі. Існують природні проходи між часами і світами. Але відкриваються вони лише в певні дні. Він сказав, що потрібен коштовний камінь. І я вже знайшла його.

Мій коханий Андрійку! Я так сильно люблю тебе, що готова здолати двісті років, аби лише бути поряд.

Я прийду до тебе 29 вересня твого року і чекатиму тебе біля червоноградського замку опівдні. Сподіваюсь, до скорої зустрічі! Обіймаю і цілую!»

Андрій не міг стримати сліз.

– Ну, що там? – спитав Кузьма.

– Можеш прочитати, – Андрій дав дідові листа.

Кузьма пробіг його очима:

– Так це ж чудово! – вигукнув він, схопивши Андрія за плечі і від радості трясучи його. – Я знав, що неодмінно маю дочекатися цього моменту.

Андрій хитав головою: він не міг повірити в реальність того, що відбувалося.