54

Саньок поїхав вечірнім автобусом до міста. Андрій провів його і вирушив до бабусі Ганни. Він зайшов на подвір’я: все виглядало як тоді, коли вони з Ромою приїхали. Здавалося, що минула вічність. Та, напевно, так і було: адже він жив у часовому проміжку завдовжки понад двісті років!

Перед дверима будинку його серце прискорено трепетало: що саме він побачить зараз? Як вплинуло його втручання в історичний хід подій на теперішню реальність? Чи не відбувся той славнозвісний ефект метелика? Андрій видихнув і ввійшов.

Бабуся поралась біля печі. Почувши скрип дверей, вона розвернулася в бік Андрія. Її обличчя просвітліло від неочікуваної радості:

– Андрійку, а я засумувала, та й вирішила повернутися раніше від Марічки. Рома в обід прийшов, а тебе все нема та й нема. Ось сидимо, тебе вижидаємо. Я пиріжків вирішила напекти.

Андрій підійшов до бабусі і обійняв її:

– Дякую, бабусю! Ви найкраща!

Почувши розмову, до кухні прийшов Роман.

– Андрію… Ти повернувся! Я знав… Я знав, що в тебе вийде! – він обійняв друга.

Після вечері друзі-учені сиділи на лавці біля хати. Андрій розповів Романові, як саме йому вдалося втекти від Савка, а потім запобігти вибуху і руйнуванню порталу.

– Тільки я ось не дуже розумію, як ми в цьому часі будемо співіснувати з нами самими, – міркував Андрій.

– А ти думаєш ми інші повернемося в цей час?

– Не знаю… Дослідним шляхом я поки цього не з’ясував.

– А знаєш, що мені здається? – говорив Рома. – Я думаю, що таке співіснування неможливе. Часовий двійник має неодмінно зникнути з цього часу. Ось як наші двійники зайшли в портал. Тепер вони в паралельній реальності. А ми самі були цілісними, були собою, наша свідомість рухалась разом з нами. Хоч і в різних століттях. Можливо ті інші ми – це всього лиш фантоми. Тому вони мають зникнути, щойно ми справжні проявимось у цьому часі.

– Це, мабуть, так і є, – погоджувався Андрій. Але поки все одно складно пояснити з наукового погляду.

На ранок Андрій і Рома збиралися в дорогу.

– Я вам пиріжків покладу з собою, – щебетала бабуся Ганна. – Ці ось із сиром, а ці з капустою.

– Дякую, бабусю, – усміхався Андрій.

– Дуже жаль, що ви вже так скоро їдете, – причитала бабуся.

– Ми вже скінчили експерименти і треба перед начальством звітувати, – виправдовувався Андрій.

– Ну, хоч до діда Кузьми зайди. А то все жаліється, що чекає тебе, а ти до нього не приходиш.

Андрій і Роман здивовано перезирнулися: ось він ефект метелика. Адже за діда Кузьму бабуся Ганна нічого не казала перед їхнім експериментом. Його просто не мало бути тут, якби не сталося все те, що сталося.

– Неодмінно зайду, бабуню.