Червоноград
47
– Андрійку, любий, ти маєш зрозуміти: проти них не попреш. Бачиш, яка в них сила, яка влада?! – розпинався Вадим Михайлович, жваво жестикулюючи.
– Вадиме Михайловичу, не більша, ніж у Всевишнього! Вони всього лиш люди. А людям властиво помилятися, – не погоджувався Андрій. – Зрозумійте, навіть якщо залишиться бодай одна маленька примарна надія зупинити цю чорноту, це тотальне рабство, що несе із собою ця їхня система, – я буду боротися. І поки я бачу, що на мені зав’язані їхні подальші можливості, я не стану нічого робити для них. Не вмовляйте. Ваші вмовляння цілковито марні.
Вадим Михайлович опустив очі і зітхнув.
– Андрію, бачить Бог, я намагався по-хорошому тебе вмовити. Ти ще дуже молодий і бачиш усе в категоричних тонах. Я хотів, щоб ти поглянув на ситуацію інакше. Але я нічого не можу вдіяти.
– І не треба.
– Я хотів тебе захистити. Ти просто не знаєш, на що вони здатні…
– А я не боюся.
Вадим Михайлович дивився в очі Андрія. У них не було ні того гарячкового вогню, що буває у фанатично налаштованих людей, які не відчувають реальності, ні страху, ні розгубленості. Він був спокійний, неначе столітній дід, якому будь-які залякування – як погрози ображених дітей. Директор на мить пройнявся Андрієвим настроєм. Він зітхнув довгим подихом, махнув рукою і вийшов із кабінету.
#1419 в Фантастика
#320 в Історичний роман
Відредаговано: 29.11.2022
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
