46

– Ну, ось ми знову з тобою в ув’язненні. Видно, в нас доля така – сидіти разом, – намагався жартувати Кузьма.

– Тільки тепер у більшому комфорті, ніж у тому підземеллі, – відповів Саньок.

– Та не кажи!

Камера в тюрмі і справді була дуже комфортабельною. Охайні, чисті стіни, м’які дивани, столики. На столиках – світлові сенсорні екрани.

Саньок не втримався і почав клацати на екрані. Над екраном почали з’являтися голографічні картинки.

– Йо-ма-йо! – Кузьма аж присвиснув. – Яка чудасія!

– Так, удосконалені технології. Але принцип інтернету той самий, – зауважив Саньок.

– Інтернету? – перепитав Кузьма.

– Так, я ж тобі розказував. Невидима мережа, як світова бібліотека, де можна знайти відповіді практично на всі питання.

– Так, пригадую… Не уявляв навіть, що це може так виглядати!

– Так. Давай для прикладу щось пошукаємо. Ось, бачу, є кнопка для пошуку, — Саньок натиснув сенсорну кнопку і перед ним розгорнулась тривимірна жіноча голова, що звернулась зі словами:

– Що шукаємо?

– Прикольний гугл, – усміхнувся Саньок. – Шукаємо: події 2030-х років в Україні.

Перед чоловіками у повітрі розгорнулась сила-силенна об’ємних картинок та відео.

Недовго Кузьма з Саньком розглядали технології майбутнього. Незабаром двері камери відчинилися і ув’язнених повели на допит.

За столом сидів чоловік, вбраний у поліцейську форму, оздоблену чи то декором, чи то гаджетами. Він був молодий, не старший тридцяти років, як і всі, кого вони зустрічали в цьому часі. Кузьмі і Санькові жестом показали сідати в крісла перед столом поліцейського.

– То що ви мені скажете, шановні? – поліцейський пильно дивився до на Кузьму, то на Санька. Він звернув увагу на їхній одяг, що дуже дисонував з цією епохою. – Чому не хочете бути як всі? Сектанти?

– Ні… – пробурчав Саньок.

– Авжеж, де б їм узятися – останніх ми викорінили ще десять років тому, – сам відповів на своє питання поліцейський. – Але давайте по суті: як звати і звідки ви такі взялися в нашому місті?

Кузьма із Саньком перезирнулися.

– У ваших інтересах відповідати мені. Повірте, в нас є не лише ось ці комфортабельні камери. Є ще камери для перевиховання. І вони не такі затишні. Хоча останнім часом у них не було потреби…

Поліцейський узяв зі столу якийсь невеличкий пристрій. Він навів його на обличчя Санька.

– Прізвище, ім՚я, по батькові, рік народження.

Саньок зітхнув:

– Донченко Олександр Володимирович, 1986 року народження.

Прилад пікнув. Поліцейський навів його на Кузьму. Той кашлянув, ще раз поглянув на Санька, а впіймавши суворий погляд поліцейського, поглянув на девайс:

– Подолюк Кузьма Андрійович, 1927 року народження.

– Якого дідька! – вигукнув поліцейський. – Шо ти мені тут чешеш? Не міг ти дожити до моменту відкриття еліксиру молодості.

– А що, є такий? – поцікавився Кузьма.

Поліцейський поглянув на нього ще більш здивовано:

– Ви часом не з лікувального закладу втекли?

Кузьма з Саньком перезирнулися.

– Нічого, зараз побачимо, хто ви такі, – перед поліцейським розгорнувся голографічний екран, на якому заблимали різні зображення, слова, цифри.

Поліцейський з подивом дивився на екран. Він перевів погляд на затриманих і пильно вдивлявся в їхні обличчя.

– За нашими даними, Подолюк Кузьма Андрійович зник у 1952-му році, а Олександра Донченка останній раз бачили у 2019-му… У мене лише одне логічне пояснення, чому ви разом і чому тут – подорожі в часі… Давайте розповідайте, як ви тут опинилися.

– Е-е… – почав Саньок.

– Випадково, – перебив його Кузьма. – Я працював у лісі, раптом  почув дивний шум. Потім якийсь спалах. Я втратив свідомість. А коли отямився, то був уже в незнайомому місці, біля якоїсь будівлі. А Саньок ось теж там був. Ми там і зустрілися. Пішли подивитися, де ми опинилися, і потрапили в руки ваших колег.

– Так-так, – кивав головою Саньок. – Я теж у те місце попав випадково. Теж ішов-ішов, потім шум, спалах – і так само, як Кузьма.

Поліцейський недовірливо примружив очі:

– Що прямо так в одне місце і в один час випадково?

Чоловіки закивали.

– Ну що ж, ми вас перевіримо. Штольмане, відведи їх у камеру. І дай їм наші фірмові пігулки: може, пам'ять їхня трохи проясниться.

Вартовий відвів Кузьму та Санька в камеру. Він силою змусив їх ковтнути пігулки.

– Що з нами тепер буде? – перелякано спитав Саньок.

– Не переживай, це не боляче, – єхидно всміхнувся Штольман. – Це нове покоління таблеточок без побічок. Нічого не відчуєте, крім нестримного бажання розказати правду. Єдиний мінус – треба трішки зачекати, поки подіють. Хвилин двадцять. Відпочивайте, хлопці.