45

Андрій сидів сам у знайомому кабінеті директора інституту. Все виглядало так, як тоді, коли він обирав між можливістю провести експеримент і відмовитись від відкриття. Він згадав палаючі і немовби дитячі очі Вадима Михайловича, який з великою надією дивився на нього, надихаючи здійснити справу всього життя. Директор переймався його напрацюваннями, наче своїми. Андрій тоді погодився саме завдяки тому погляду, саме завдяки дружньому плечу мудрого керівника, без чого невпевненість в успіху і сумніви взяли б гору. І тоді б не було нічого з того, що тепер сталося – в цьому невідомому теперішньому, у вже знайомому і близькому минулому, у холодному і непевному майбутньому. Андрій не знав, у який час привів їх Савко. Але було схоже, що це був час, близький до його першопочаткового часу. Де зараз були Марічка з Романом він не знав. Він сидів в очікуванні, здогадуючись, чому саме сюди його привели.

І на підтвердження його здогадів уже незабаром двері кабінету розчинилися, і Андрій побачив Вадима Михайловича. Обличчя директора було похмурим, з відтінком страждання. Він був сам. Хоча було очевидно, що тут він не із власної волі.

– Здоров був, Андрію! – промовив він.

Андрій невідривно дивився на директора.

– Здоровенькі були і ви, Вадиме Михайловичу!

– Радий тебе бачити, – в голосі директора чулися щирі нотки. Він сів у крісло напроти вченого.

Андрій усміхнувся.

– Ну що, друже, я тебе вітаю.

– З чим? – безрадісно спитав Андрій.

– Та з твоїм досягненням.

– Та, мабуть, нема з чим вітати, якщо ми обоє тут за таких обставин і обоє розуміємо, для чого.

– Так… – зітхнув Вадим Михайлович. – Але з наукового погляду – це дуже круто, Андрію. І хтозна, може, ми ще зможемо обернути це все на користь для людства.

– Ви невиправний оптиміст, Вадиме Михайловичу.

– Я вірю в краще.

– А я ось знаю про вас, що з вами сталося потім, у 2040 році.

– Ти там був? – здивувався директор.

– Доводилось… Але дізнався я це від людини, яка привела мене сюди. І судячи з усього ви не витримали, бо саме на вас трималася ця система зла. Тому вони почали шукати мене. В минулому. Я так багато часу провів там… У дев’ятнадцятому столітті.

Вадим Михайлович дивився на вченого з непідробною цікавістю:

– Оце так! І бачу, що знайшли.

– Так, на жаль. Тепер вони хочуть, щоб я вніс головні дані у комп’ютер. Як відкривач і як головна особа того моменту, що призвів до можливості використання колайдера з метою побудови суперсвіту (звісно, на думку цих злодіїв). Цей ключовий момент у цьому часі має відбутися, бо без цих даних уся система стає фікцією, яка рано чи пізно самозруйнується. Тобто, я ніби зник на цій часовій лінії. А без мене неможлива оця вся їхня діяльність. Ні, вона була можлива до 2040 року, як поламка, як історичний збій. Але як бачите, це не вічно. А вони хочуть панувати вічно у своєму вигаданому світі, тримаючи все під контролем.

Вадим Михайлович мовчав, потупивши погляд. Він почувався винним за свою слабкість, через яку пішов на співпрацю зі злочинцями. Тепер він мусив дотиснути Андрія, його улюбленого вченого і співробітника. Що він міг тепер подіяти?