44

Вони опинились у підвалі. З крана в умивальнику крапала вода. Крізь маленьке віконечко вгорі пробивалося світло. Був день.

– Ай… Чого ж так голова болить? – проскиглив Саньок.

– Так, наче побили, все так болить, – погодився Кузьма. – Напевно, побічна дія переміщення в часі.

– Судячи з інтер’єру, ми точно уже не в дев’ятнадцятому столітті, – додав Саньок.

– Так… Мабуть, у нас вийшло.

– А в який рік ми мали переміститися? – спитав Саньок.

– Та на цьому екранчику показувало 2040-й. Не знаю, чи спрацювало.

– Ого… – Саньок присвиснув. – Ну, і що нам тут робити треба? Чого ми сюди відправилися?

– Спасати Андрюху.

Саньок скривився:

– Ну, гаразд, якщо треба…

– Ходімо пошукаємо вихід з цього підвалу.

Чоловіки знайшли двері, а біля них сходи, що вели нагору. Вони пройшли коридором і знайшли вихід на вулицю.

Це був закинутий інститут, порослий зеленню.

– Ще трохи – і тут будуть джунглі, – зауважив Саньок. – Якась совкова установа, судячи з дизайну.

– А що таке совкова? – спитав Кузьма.

– З часів Радянського Союзу. Тоді так будували.

– А-а, то це з нашого часу. А он уже як усе постаріло. Цікаво побачити, яке все інше в цьому майбутньому.

Ідучи повз зарості кущів, Кузьма зупинився.

– Що таке? – спитав Саньок.

– Та я ось подумав: нам би сховати колайдер, – Кузьма серйозно поглянув в очі Санькові. – Ми ж не знаємо, що нас чекає тут… Щоб кожен з нас зміг сюди повернутись і відправитися, куди треба.

– А-а… Ну, так, ти правий. Давай сховаємо.

Закінчивши з колайдером, чоловіки відшукали доріжку, що вела до воріт. Поржавілі, із залишками фарби, вони гучно скрипнули, коли Саньок, доклавши зусиль, відчинив їх.

Чоловіки пройшли невеличким лугом і вийшли до асфальтованої дороги. Обабіч дороги стояли височезні будинки. Дорогою мчали поодинокі безшумні автівки, а над дорогою снували летючі автомобілі.

– Афігєть… – вирвалося у Санька.

– Що вже мені казати, якщо ти так реагуєш, – Кузьма теж захоплено спостерігав за рухом незвичного транспорту.

У цей час неподалік за ними спостерігали молоді вчені Микола та Кіндрат, які мали сховок побіля закинутого інституту. Вони помітили чужинців, які вийшли з будівлі. Незнайомці зацікавили їх, адже до інституту ніхто не заходив.

– Може, вже підійдемо, спитаємо, що вони за одні? Може, вони безпечні? – спитав Кіндрат.

– Ну, давай… Тільки обережно, – погодився Микола.

Щойно учені рушили в напрямку прибульців з минулого, як біля останніх зупинилась летюча патрульна автівка. Двоє поліцейських підійшли до Кузьми і Санька. В руках вони мали якісь невідомі пристрої.

– День добрий! – мовив один. – Ми помітили, що ви без чіпів. Хто ви такі і звідки?

– Без чіпів? А що це? – спитав Кузьма. Поліцейські перезирнулися.

– Ви не знаєте, що це? Звідки ви, шановні? – спитав один із поліцейських.

Кузьма поглянув на Санька. Він мовчав.

– Чого не відповідаєте? – спитав поліцейський.

– Та не знаю, як пояснити, – сказав Кузьма.

– Гаразд, назвіть свій номер.

– Номер? – перепитав Кузьма.

– Так… – у поліцейського уривався терпець. – Гаразд, я зрозумів. Вам доведеться проїхати з нами до з’ясування обставин.

Саньок з Кузьмою перелякано перезирнулись.

– Ходімо в машину, – поліцейські узяли чоловіків попід руки і повели до автівки.

Машина миттєво здійнялася в повітря і чкурнула в напрямку центру міста.

– Ти думаєш те ж, що я? – спитав Микола.

– Напевно. Прибульці з минулого?

– Отож. Тільки звідки саме? І чи навмисно тут опинилися чи випадково…

– Ти думаєш, ми маємо втрутитись? – спитав Кіндрат.

– Думаю, що нам треба дізнатися про все це більше, – відповів Микола. – А для цього ми маємо зараз вирушити за ними.

– Тоді бігом по ґаджети. Доведеться телепортуватись, бо на автолеті вже не доженемо, – зауважив Кіндрат.

– Та й не проберемося туди, у їхні катівні… – додав Микола.

– Так-так, – погодився Кіндрат.

Вони помчали в бік інституту.