43

Кузьма сидів нишком ще довго. Вже давно стих далекий шум, і, крім лісових пташок, ніхто не видавав ні звуку. Молодий чоловік міцно стискав у руці міні-колайдер. Він притуляв його до грудей, як величезний скарб. Руки мимоволі тремтіли. Він усміхався цій своїй слабкості.

– Ну, годі вже… Нікого давно нема… – говорив він сам до себе. – Треба щось придумати…

Але ідеї від самопідбадьорювання не народжувались. Кузьму паралізував страх і якесь внутрішнє метання і незібраність. Він відчував розгубленість і безпорадність, наче дитина, залишена дорослими далеко від знайомих місць. З одного боку, в нього був чудо-пристрій, з яким можна було щось вигадати. А з іншого – він поняття не мав, як його застосовувати на практиці.

У будь-якому разі треба було все як слід обміркувати в спокійному місці. І він нічого кращого не придумав, як піти до Марійчиної мами Анни Макарівни і попроситись на нічліг. А заодно – розповісти їй про те, що сталося з її чоловіком і донькою (звісно, без подробиць про переміщення в часі).

Жінка радо прийняла гостя. Авжеж, він не розповів їй правди, але заспокоїв, що з Марічкою все гаразд, що вона у безпеці і очікує слушної нагоди повернутися.

Уже лежачи в постелі у цілковитій темряві сільської ночі, Кузьма зміг розслабитись і зібратися з думками. Ситуація була складна і для нього незвична. Куди могли податись ці бандити, що викрали учених? Що їхній головний говорив про час, куди вони мали вирушити? Він почав згадувати все, що розповідав йому Андрій про принцип дії пристрою. Начебто все запам’ятав добре. Однак сумніви терзали його: а якщо не вийде переміститись у правильному напрямку? А якщо він потрапить у ще більш глибоке минуле? Що тоді? Проте перспектива лишитись назавжди тут була ще менш радісною. До того ж, Андрія потрібно було врятувати. Принаймні у нього був шанс це зробити.

Зранку Кузьма подякував господині за нічліг і вирушив до печери. За розповідями Андрія, саме біля джерела був портал, який мав відкритися з допомогою колайдера. Чоловік натиснув кнопку ввімкнення. Екран пристрою засвітився. 2040-й рік був останньою часовою точкою, з якої відбувалося переміщення. Куди ж вирушили ті бандити? Навіть якщо не в 2040-й, то вони обов’язково повернуться туди – так підказувала логіка. Інакших варіантів не було: не шукати ж йому навмання якийсь інший рік, адже таких варіантів може бути сила-силенна. Кузьма видихнув. Руки тремтіли, але він натиснув кнопку відкриття порталу. Повітря заструменіло і засвітилося яскравим світлом.

– Оце так!

Чоловік простягнув руку у двері часу. А відтак невпевнено зробив крок уперед.

– Зачекай! – почув він позаду. Це був Саньок. – Я з тобою! – він забіг у світлові двері за Кузьмою.