42

Ніч близилась до кінця. Світанок пофарбував небо багрянцем. Андрій із компанією ішли до печери, в якій був портал.

Андрій непомітно тримав Марічку за руку.

– Я так хвилювався. Місця собі не знаходив.

Марічка усміхнулась:

– Я думала, що ви вже пішли без мене, адже я не дуже й потрібна вам там у ваших справах…

– Як ти могла подумати таке? Я б нізащо не лишив тебе в біді… Єдине, що я і справді не знав, як допомогти. Спасибі Кузьмі: його план спрацював.

– Так, навіть не знаю, як дякувати… Я вже чекала на покарання. Готувала себе. І боялась…

Андрій поглянув на Марічку:

– Ти – боялась? – він похитав головою. – Така смілива – і боялась?

Марічка зітхнула:

– Так… Сама не чекала від себе.

Андрій міцніше стиснув її руку:

– Бідолашна моя, що тобі довелось пережити…

Вони дійшли до печери.

– Ну ось, ми на місці, – сказав Андрій до всіх. – Ми мусимо повернутися всі в один момент, до вибуху порталу, який був у криниці під час експерименту. А тоді вже зможемо кожен у свій час – зробимо розвозку в часі.

У цей момент у печері спалахнуло яскраве світло, всі насторожилися: що б це могло бути? Якийсь щемливий здогад блискавкою пронизав Андрія зсередини.

На виході з печери з’явився Савко з летючим байком, а за ним – його люди.

– Опаньки! А хто тут у нас?

Андрій непомітно простягнув за спиною свій колайдер у руку Марічці.

– Даремно ви втекли так далеко, – сказав Савко. За ним стояли озброєні люди, що додавало ваги будь-якому його слову. – Але все що не робиться – на краще. Чим більше вчених – тим краще, – підморгнув він Романові.  – Ми зараз з вами відправимося в час, коли директор був живий, коли дані буде легко прописати в системі.

Саньок тихцем узяв із землі камінь і кинув у Саву. Той упав від удару на землю. Андрій з Марічкою, Роман та Кузьма кинулись урізнобіч.

Савко закричав:

– Чого стоїте? За ними! Швидко!

Люди Савка посідали на байки і кинулись за втікачами.

Савко підвівся:.

– А-а-а, це ти… Ну, здоров, Саня! Не чекав…

Саньок сплюнув убік:

– Я теж не чекав… Що ти мене кинеш гнити в тому замку!

– Тобі, бачу, це пішло на користь. Підкачався, осмілів… Але мізки щось не в той бік повернулися, Сань. Ти береги поплутав. Забув, за кого маєш грати.

– Я довго уявляв нашу зустріч, – низьким голосом промовив Саньок. – Як погляну тобі в твої безсоромні очі.

– Сань, так вийшло. Ніхто не хотів тут тебе кидати. Як би я тебе витяг з того замку?

– Якби хотів – вернувся б за мною.

– Ха! Це що жарти? Захотів – перемістився в майбутнє, захотів – у минуле! Це не так просто.

– Але ж тепер ти тут. І не один. Он які у вас круті байки.

– Ладно, Сань, – перебив його Савко. – Хоч – вертайся в нашу команду. Розумію, що був не зовсім правий. І ми з тобою, як не як, з дитинства дружбани. Тому найду для тебе вакансію. Наш бос дуже щедрий. І можливості в нього тепер – ого-го. Навіть не уявляєш.

– Не хочу більше з тобою ніяких справ мати. Не вірю більше, – відповів Саньок з металевою ноткою в голосі.

– Ну що ж – тоді бувай, – Савко завів свій байк.

Саньок дивився в бік, куди блискавично промчав Сава.

Андрій з Марічкою бігли, тримаючись за руки. Гілки хрускотіли під ногами, гілки били їх по обличчю. Марічка спіткнулась. Андрій зупинився:

– Ти як?

– Та щось трохи з ногою. Але нема коли. Треба бігти, Андрійку.

– Ну, давай, моя хороша, потерпи.

Марічка побігла, шкутильгаючи.

Ззаду почувся шум.

– Доганяють, – з прикрістю зауважив Андрій. – Нам би сховатися.

– Я знаю тут неподалік схованку.

Вони майже добігли до кам’яної ями, схованої між кущами. Там уже сидів Кузьма.

– Давайте сюди! – махав він.

Андрій з Марічкою намагалися прискоритись. Однак у цю мить із-за кущів виринув летючий байкер, а за ним ще один.

Марічка непомітно кинула колайдер у бік схованки Кузьми. Ще мить – і на кожного з них накинули ласо. Це було технологічне ласо, що обплутувало тіло від голови до ніг. Байкери закинули Марічку і Андрія на висувні багажники і помчали геть.

– Афігєть… – прошепотів Кузьма, сидячи у своєму сховку. Він роззирнувся: нікого поряд не було. Тихо виліз і побіг у бік, де Марічка кинула колайдер. Кузьма підняв пристрій і хутко повернувся до кам’яної ями. Сівши на дні, він обперся спиною об кам’яну стіну.

Андрія з Марічкою доставили до печери. Через якийсь час прилетів ще один байкер, що зловив Романа.

– Ну от і чудово, – сказав Савко. – Не вистачає одного, але нам він узагалі ні до чого. Хай і далі блукає в цих лісах дев’ятнадцятого століття.

– То що, шеф, їдемо? – спитав один із байкерів.