Ніч близилась до кінця. Світанок пофарбував небо багрянцем. Андрій із компанією ішли до печери, в якій був портал.
Андрій непомітно тримав Марічку за руку.
– Я так хвилювався. Місця собі не знаходив.
Марічка усміхнулась:
– Я думала, що ви вже пішли без мене, адже я не дуже й потрібна вам там у ваших справах…
– Як ти могла подумати таке? Я б нізащо не лишив тебе в біді… Єдине, що я і справді не знав, як допомогти. Спасибі Кузьмі: його план спрацював.
– Так, навіть не знаю, як дякувати… Я вже чекала на покарання. Готувала себе. І боялась…
Андрій поглянув на Марічку:
– Ти – боялась? – він похитав головою. – Така смілива – і боялась?
Марічка зітхнула:
– Так… Сама не чекала від себе.
Андрій міцніше стиснув її руку:
– Бідолашна моя, що тобі довелось пережити…
Вони дійшли до печери.
– Ну ось, ми на місці, – сказав Андрій до всіх. – Ми мусимо повернутися всі в один момент, до вибуху порталу, який був у криниці під час експерименту. А тоді вже зможемо кожен у свій час – зробимо розвозку в часі.
У цей момент у печері спалахнуло яскраве світло, всі насторожилися: що б це могло бути? Якийсь щемливий здогад блискавкою пронизав Андрія зсередини.
На виході з печери з’явився Савко з летючим байком, а за ним – його люди.
– Опаньки! А хто тут у нас?
Андрій непомітно простягнув за спиною свій колайдер у руку Марічці.
– Даремно ви втекли так далеко, – сказав Савко. За ним стояли озброєні люди, що додавало ваги будь-якому його слову. – Але все що не робиться – на краще. Чим більше вчених – тим краще, – підморгнув він Романові. – Ми зараз з вами відправимося в час, коли директор був живий, коли дані буде легко прописати в системі.
Саньок тихцем узяв із землі камінь і кинув у Саву. Той упав від удару на землю. Андрій з Марічкою, Роман та Кузьма кинулись урізнобіч.
Савко закричав:
– Чого стоїте? За ними! Швидко!
Люди Савка посідали на байки і кинулись за втікачами.
Савко підвівся:.
– А-а-а, це ти… Ну, здоров, Саня! Не чекав…
Саньок сплюнув убік:
– Я теж не чекав… Що ти мене кинеш гнити в тому замку!
– Тобі, бачу, це пішло на користь. Підкачався, осмілів… Але мізки щось не в той бік повернулися, Сань. Ти береги поплутав. Забув, за кого маєш грати.
– Я довго уявляв нашу зустріч, – низьким голосом промовив Саньок. – Як погляну тобі в твої безсоромні очі.
– Сань, так вийшло. Ніхто не хотів тут тебе кидати. Як би я тебе витяг з того замку?
– Якби хотів – вернувся б за мною.
– Ха! Це що жарти? Захотів – перемістився в майбутнє, захотів – у минуле! Це не так просто.
– Але ж тепер ти тут. І не один. Он які у вас круті байки.
– Ладно, Сань, – перебив його Савко. – Хоч – вертайся в нашу команду. Розумію, що був не зовсім правий. І ми з тобою, як не як, з дитинства дружбани. Тому найду для тебе вакансію. Наш бос дуже щедрий. І можливості в нього тепер – ого-го. Навіть не уявляєш.
– Не хочу більше з тобою ніяких справ мати. Не вірю більше, – відповів Саньок з металевою ноткою в голосі.
– Ну що ж – тоді бувай, – Савко завів свій байк.
Саньок дивився в бік, куди блискавично промчав Сава.
Андрій з Марічкою бігли, тримаючись за руки. Гілки хрускотіли під ногами, гілки били їх по обличчю. Марічка спіткнулась. Андрій зупинився:
– Ти як?
– Та щось трохи з ногою. Але нема коли. Треба бігти, Андрійку.
– Ну, давай, моя хороша, потерпи.
Марічка побігла, шкутильгаючи.
Ззаду почувся шум.
– Доганяють, – з прикрістю зауважив Андрій. – Нам би сховатися.
– Я знаю тут неподалік схованку.
Вони майже добігли до кам’яної ями, схованої між кущами. Там уже сидів Кузьма.
– Давайте сюди! – махав він.
Андрій з Марічкою намагалися прискоритись. Однак у цю мить із-за кущів виринув летючий байкер, а за ним ще один.
Марічка непомітно кинула колайдер у бік схованки Кузьми. Ще мить – і на кожного з них накинули ласо. Це було технологічне ласо, що обплутувало тіло від голови до ніг. Байкери закинули Марічку і Андрія на висувні багажники і помчали геть.
– Афігєть… – прошепотів Кузьма, сидячи у своєму сховку. Він роззирнувся: нікого поряд не було. Тихо виліз і побіг у бік, де Марічка кинула колайдер. Кузьма підняв пристрій і хутко повернувся до кам’яної ями. Сівши на дні, він обперся спиною об кам’яну стіну.
Андрія з Марічкою доставили до печери. Через якийсь час прилетів ще один байкер, що зловив Романа.
– Ну от і чудово, – сказав Савко. – Не вистачає одного, але нам він узагалі ні до чого. Хай і далі блукає в цих лісах дев’ятнадцятого століття.
– То що, шеф, їдемо? – спитав один із байкерів.