41

Кузьма з Федьком ховалися в кущах біля замку. Була повня. Лісисті верхівки пагорбів купалися в молочному сяйві. Десь у гущавині лісу перегукувалися сови. Нечисленні факели підсвічували стіни замку. Двійко вартових дрімали біля кам’яних сходів.

– Ключі від підземелля он у того, – пошепки повідомив Федя.

– Добре. Ти все пам’ятаєш, про що я тобі казав? – уточнив Кузьма.

– Так, я запам’ятав.

– Ну, тоді з Богом! – видихнув Кузьма.

Федько кивнув і покрався в напрямку вартового. Він намагався не дихати. Маленькою ручкою восьмирічний хлопчик витягнув ключ з-під пояса охоронця. Вартовий потягнувся і змінив положення тіла, не прокидаючись. Федько завмер. Щойно вартовий знову захропів, хлопчик безшумно побіг до Кузьми.

– Ось, – сказав він, простягаючи ключ і хапаючи ротом повітря.

– Молодець! – пошепки вигукнув Кузьма і погладив його рукою по волоссю. – Тепер мій вихід. Сиди тут тихенько.

Краплі поту виступили на чолі Кузьми: він хвилювався. Хвилювався, як йому безшумно відчинити ці важелезні двері і не привернути уваги… Скільки разів він чув, як шумить важкий залізний засув, коли їх з Саньком виводили на працю з підземелля…

Руки трусилися. Але треба було опанувати себе і максимально зібратися з силами. Це був один єдиний шанс. І вся відповідальність тепер була на ньому. Емоції слід було відкинути. Лише рухи – тверді і виважені.

Він прокрутив ключ. І потягнув засув: так лагідно, як тільки міг. Вийшло майже тихо. Кузьма озирнувся: начебто ніяких рухів не було чути. Потягнув двері. Дуже злегка, дуже повільно: вдалося майже тихо. Чоловік дослухався до темряви: вона мовчала, легко коливаючись погукуванням сов. Кузьма тихо спустився сходами у підземелля.

– Марічко… – прошепотів Кузьма.

– Хто тут? – тихо спитав Василь Денисович.

– А Марічка тут?

Марічка прокинулась:

– Я тут… Хто це?

– Це я, Кузьма.

– Як ти тут? – здивувалась Марічка.

– Потім. Нам треба тікати. І дуже тихо. Саньок, ти тут?

Саньок такоє прокинувся:

– Дружбан, це ти?

– Я. Давайте на вихід. Тільки тихо всі.

Майже не дихали, майже летіли до лісу, де їх уже чекав Федя. Стали прислухались, чи нема погоні. Все було спокійно.

– Яке щастя, Кузю, – видихнула Марічка.

– Так, але розслаблятися рано, – повідомив він. – Зараз треба діяти дуже швидко. Андрій з Ромою чекають коло млина. Ходімо туди.

Місяць підсвічував густі зарості розсіяним сріблястим сяйвом. І від цього ніч здавалася світлою.

Вони швидко дісталися до млина. Марічка, забувши про сором, про те, що поряд батько, кинулася обіймати Андрія:

– Андрійку… – він був такий теплий, такий рідний.

– Слава Богу, вдалося, – прошепотів Андрій. – Підеш зі мною довершити цю справу?

– Так, – відповіла Марічка, ні миті не вагаючись.

– А батько не проти? Василю Денисовичу, ви відпустите Марічку зі мною? На деякий час. Треба закінчити одну важливу справу.

– Я навіть не знаю, що відповісти, це не звично, ось так пускати дівчину незрозуміло куди, – сказав Василь Денисович. – Але й вже те, що ми тут поночі втікаємо з тюрми, – не зовсім звично. Гаразд, сподіваюся, що ви її вбережете. Дочка в мене – ще та відчайдуха.

– Дякую, Василю Денисовичу. А вам, напевно, треба десь сховатися і перечекати: панові слуги, очевидно, шукатимуть вас.

– Та вже сховаюся. Є в мене місця, куди піти. Федя он їсти носитиме. А всі інші теж підуть з вами?

– Так, – відповів Андрій. – Вибачте, не можу зараз усього розповісти про те, куди ми йдемо.  

– Та я розумію, – відповів Василь Денисович. – Тому не гаймо часу. Ми з Федьком своєю дорогою, а ви своєю.

– Таточку, бувайте! – обійняла Марічка Василя Денисовича. – Бережіть себе!

– І ти, дитинко, будь обережна. Хай береже тебе Матінка Божа!

Вони розійшлися.