38

Андрій, Роман і Кузьма вечеряли у Марійчиної матері.

– Василя в темниці закрили – за сприяння втечі, – бідкалася Анна Макарівна. Сльози набігали їй на очі, але вона намагалася триматися. – Моя Марічечка…

Андрій почувався винним за цей материнський біль. Якби не він, все було б гаразд із Марічкою. Вона б не ризикувала і не втрапила б у таку халепу.

– Микола, наш сусід, що теж на будівництві працює, – схлипувала Анна Макарівна, – казав, що Василя і Марічку публічно покарають. Завтра. Щоб інші не думали таке вчиняти. Господи…

Андрій не міг видушити із себе жодного слова.

– А яке може бути покарання? – спитав Кузьма.

– Можуть до стовпа прив’язати і привселюдно побити батогом, відповіла Анна Макарівна. Жінка вже не могла стримати сліз: вони градом котилися з її очей.

– Так, годі, – скомандував Кузьма. – Не буде цього.

Анна Макарівна з нерозумінням поглянула на нього.

– Ми їх визволимо, – твердо сказав Кузьма.

Тепер уже Андрій і Роман здивовано дивилися на Кузьму: невже час для вихвалянь і пустослів’я?

– Потрібно з’ясувати, де саме їх тримають. Ми прокрадемося і відчинимо їх.

– У тебе є армія? – скептично поглянув на нього Роман.

– Спершу ми пошлемо в розвідку Марійчиного братика Федька: на дитину не зважатимуть. Я підкажу, де шукати і де виглядати. Я ж там був, знаю зсередини. Хлопчик порозпитує, простежить, де зберігають ключі. І тишком їх викраде.

– План так собі, – оцінив Роман.

– Так, згоден, – додав Андрій. – Але це вже щось. І це краще, ніж нічого не робити. Анно Макарівно, ви дозволите Феді взяти участь у цій справі?

Жінка спантеличено дивилась на Андрія, не знаючи, як вчинити. Потім невпевнено кивнула: так.

– От і добре, – потер руки Кузьма. – Сьогодні звечора займемо позиції.