37

Сонце добряче пригрівало. Андрій з Романом сховалися в холодок. Андрій нервував. Він ходив з боку в бік.

– Слухай, Андрюхо, може, ти присядеш? А то від цього блимання твого силуету в мене вже зірочки в очах.

– Не можу. Не можу просто сісти і сидіти. Вони би мали вже прийти. Може, щось пішло не так?

– Ти не ображайся: але нащо вони нам? Ми й без них можемо впоратися із завданням. А потім можна повернутися по Кузьму. А той другий, я так розумію, взагалі нам не друг. А Марічка має лишитись тут.

Андрій гнівно поглянув на Романа.

– Ну а хіба ні? Тут її дім. Навіщо їй узагалі зараз з нами кудись вирушати? – виправдовував свої слова Рома.

Андрій в глибині своєї свідомості знав, що Роман правий. Але він ніяким чином не хотів прийняти цю думку. Він похитав головою:

– Марічка може бути нам корисна. А діда Кузьму треба забрати, бо раптом нам не вийде знов по нього вернутись…

– То он чого ти боїшся: що не зможеш вернутись по Марічку. Тому про всяк випадок хочеш брати її з собою.

– Думай, як хочеш, – сердився Андрій. – Але без них ми нікуди не рушаємо.

– Окей, Андрюхо. Все під твою відповідальність. Ти в нас автор усього цього проєкту, тобі й вирішувати.

Далі вони чекали мовчки. Раптом почули хрускіт гілок і біг кількох пар ніг. За мить вдалині з-за кущів вибігли Марічка, Кузьма і Саньок. Андрій заусміхався: нарешті! Однак за ними почулось тупотіння коней. Це була погоня. Андрій хотів кинутись назустріч, однак Рома вхопив його за руку:

– Куди ти! Сховайся!

У цей момент панські наглядачі впіймали Марічку і Санька. Кузьма вирвався вперед і застрибнув у рівчак, де лежав, стримуючи дихання, аби не видати себе.

– Господи… – прошепотів Андрій.

Один зі слуг проскакав на коні лісовою гущавиною.

– Нема його ніде!

– Іродів син! – сказав головний серед них. – Нічого, ще згодом пошукаємо. Везімо поки цих.

Тупотіння коней стихло серед лісових заростей.

Андрій схопився за голову:

– Навіщо я її відпустив саму?! Навіщо не пішов з нею на таке складне завдання?! Який же я йолоп!

– Не картай себе, – Рома взяв його за плече.

– Що тепер робити? – розгублено запитав Андрій. – Вони можуть покарати Марічку за такий вчинок. І хтозна, що це за покарання в цьому часі, коли селяни безправні.

До них підбіг Кузьма.

– Хлопці, як добре, що ви тут, – вимовив, відсапуючись, Кузьма.

– Ми теж раді тебе бачити, – сказав Андрій. – Що сталося? Марічку схопили панські слуги?

– Ой… Так… – винувато відповів Кузьма. – Ми сперечалися із Саньком, коли втікали. Нас помітили і погналися за нами.

– Ми трохи бачили здалеку… – сказав Андрій. – Які прогнози? Що на них чекає?

Кузьма сумовито звів брови:

– Боюся, що щось нехороше з ними зроблять. Нас уже тримали в темниці із Саньком, коли думали, що ми втікачі. А тепер… Повторна спроба втечі… І Марічка… Вона ж організувала втечу. Боюся, що її можуть покарати.

– Дуже суворо? – схвилювався Андрій.

– Онучку, ми не допустимо цього покарання. Ми маємо її визволяти.

– Так, авжеж. Але як? – від хвилювання Андрій не міг нічого вигадати.

– Треба помізкувати, – відповів Кузьма. – Я трохи довше там і знаю зсередини те місце.

– Звичайно, – погодився Андрій.

– Для початку треба простежити, порозпитувати у селян, що планують зробити з Марічкою і Саньком.

– Думаю, варто сходити до Марійчиної матері. Розповісти їй. Можливо, вона зможе щось дізнатися, – сказав Андрій.

– Так, можна для початку туди, – погодився Кузьма.