34

У далекому майбутньому, у трансформованому Гаспаром світі, залишилася будівля зі звичних для Андрія часів. Це був його інститут.

Люди Савка попід руки затягнули Андрія до його колишнього кабінету, розташованого на першому поверсі. Слідом за ними зайшов Сава. Він сів за стіл і дивився на Андрія, що стояв перед ним.

Марічка, що йшла за людьми Савка, знадвору шукала вікна кабінету. А знайшовши, крадькома спостерігала, що відбувалось всередині.

– Я не розумію… – говорив Андрій.

– Пояснюю, – прицмокнув Савко. – Ти маєш прописати дані експерименту в програму…

– Навіщо? – дивувався Андрій.

– Пояснюю: якщо не пропишеш, настане кінець світу.

– Тобто?

Савко терпляче розжовував:

– Ці дані дуже важливі для системи нового світу. Якщо не буде їх – то не буде цього світу, збудованого нами. Мій шеф – людина дуже амбіційна. В нього є кнопка для знищення світу, на випадок, коли система почне руйнуватись.

– Ого… Тут усе так змінилось, поки мене не було… – здивувався Андрій.

– Так, – вдоволено всміхнувся Сава. – Забарився ти на цілих двісті років. Світ змінив своє обличчя. Тепер від твоєї доброї волі залежить, чи буде існувати світ – хоча б таким, який тобі, здається, неприйнятний, а для багатьох людей - рай; чи ти підпишеш вирок про кінець світу – своєю відмовою доповнити необхідні для системи дані.

– У мене є час подумати? – понуро спитав Андрій.

– Є, – відповів Сава. – Але зовсім небагато. До речі, шеф тебе зараз бачить – у нас тут свій портал.

Савко підморгнув.

– Ходімо, хлопці, дамо йому подумати, – скомандував він своїм людям.

– Чувак, що тут думати! – звернувся до Андрія Єгор. – Там така кльова система. Не ламай кайфу всьому людству.

Вони пішли, залишився його на самоті. Андрій безсило впав на стілець. Здавалося, тяжка дилема норовила втиснути в землю його плечі.

Марічка співчутливо дивилася на нього через вікно. Побачивши, що Савко зі своїми людьми поїхали геть, вона поспішила до входу.

Раптом хтось напав на неї ззаду, затуливши рота. Ще мить – і їй на голову хтось накинув плащ-покривало.

– Тссссс! – почула Марічка ззаду. Вона намагалася пручатися, але руки, що тримали її, відпустили дівчину. Марічка обернулася і побачила молодих юнаків у плащах. Вона перелякано дивилась на них:

– Хто ви такі? Що вам треба?

– Тихо… Тихо… Дурненька. Ходить біля часового порталу без захисного одягу, – сказав Микола.

– Не лякайся, – заспокоював дівчину Кіндрат. – Ми побачили, що ти наша, і вирішили допомогти.

– Насправді не тільки тому, – додав юнак, на ім’я Ігор. – Ти нам трохи контору не спалила. Тебе без захисного одягу засікла би система. І тоді все – жодного шансу на порятунок світу від влади імперії зла.

– Уявляєш, до чого могла призвести твоя безтурботність… – сказав Микола.

– Я мало розумію, про що ви говорите… – Марічка добряче нервувала, хоча намагалася зберігати рівновагу у розмові. Вона відчувала, що ці чоловіки не були ворогами. Але вони говорили про якісь незрозумілі речі.

Юнаки перезирнулися.

– Ти що з порталу прийшла? – спитав Кіндрат.

– Так. Я прийшла рятувати свого коханого – Андрія. Ті люди викрали його і привели сюди… – пояснила Марічка.

– То ти дівчина Андрія? – спитав Микола.

– Так. Він був у нашому часі. Ми там познайомились.

Юнаки знов перезирнулися.

– То ти з минулого, – сказав Кіндрат. – А ми думали, що ти разом з Андрієм з його часу…

– З його часу? – здивувалась Марічка. – А ми зараз не в його часі?

– Ні, – пояснив Кіндрат. – Це 2040-й рік. Це за двадцять один рік вперед від часу Андрія…

Марічка хитала головою, не в змозі усвідомити цю реальність.

– Важко прийняти? – співчутливо поглянув на дівчину Ігор.

– Трохи так…

– Тобі треба пояснити, що тут коїться, – сказав Микола. – Але зараз у нас мало часу. Нам потрібно зустрітися з Андрієм і все розказати йому.

– То ходімо? – сказала Марічка і зібралася йти до дверей інституту.

– Ти що! – вхопив її за руку Микола. – Не можна! Всюди системи стеження. Потрібно непомітно.

– Постукай тихенько у вікно – хай Андрій побачить тебе і відчинить, – попросив Марічку Кіндрат.

Марічка підійшла до вікна.

Андрій не повірив власним очам. Він відчинив вікно. Микола дістав з торби плащ-покривало і дав його Андрію:

– Надягни. Це плащ-невидимка, він захистить нас від всевидячого ока системи.

Андрій надягнув. Він простяг руку і допоміг Марічці залізти до кабінету. На мить вони застигли в обіймах. Слідом за Марічкою до кабінету залізли юнаки.

– Марічко, моя рідна… Я такий радий тебе бачити, не віриться, що ти тут, – сказав Андрій. – А хто ці люди?

– Марічко, дозволь мені самому пояснити, – сказав Микола. – Мене звати Микола. Це Кіндрат, а це Ігор. Ми українські вчені, борці незламного українського духу. Ми не підкорилися системі і переховуємося від неї. І дуже довго чекали твого повернення, Андрію.

– Але що сталося? І що це за система?

– Система тотального контролю світу, – відповів Кіндрат.

– Одна людина, на ім’я Гаспар, завоювала світ, маніпулюючи часом, – продовжив Микола. – З допомогою міні-колайдера і групи людей, він змінив ключові моменти в минулому. І збудував ідеальну для нього систему. Систему, де нема свободи мислення. Але повна свобода споживацтва.

– Але автор цього експерименту –  ти, Андрію, – сказав Ігор. – Крім тебе, ніхто не знає деяких даних, які необхідні для вічного життя системи. Ці дані у тебе. А ти був у минулому і не вніс їх. А без них система, яку раніше штучно підтримували, почала давати збої. Вона зруйнується, якщо ти не внесеш цих даних у ту програму, яку створив.

– Але як я можу вам вірити? І чи не буде кінця світу через мою відмову?.. – засумнівався Андрій.

– А як ти можеш вірити їм – Савкові і його людям? – спитав Микола.