Червоноград

31

Андрій рубав дрова біля хати Марійчиних батьків. Їхня гостинність була безмежна, але чоловік не хотів зловживати нею. Хотілося якось відробити, віддячити. Тому взявся до господарювання. Виходило не дуже. Але чимдалі – то все вправнішими були його рухи. Роман тим часом набирав і носив воду.

До Андрія нишком від матері підійшла Марічка. Вона подала йому кухлик води. Чоловік жадібно напився.

– Ой, дякую! – він поцілував дівчину в рум’яну щічку, від чого та стала ще більш рожевою. Марічка обійняла його, пригорнувшись до грудей.

Андрій погладив її плечі:

– Не боїшся, що батьки побачать?

– Боюся… – відповіла вона. – Але так хочеться тебе обіймати. Весь час би проводила в твоїх обіймах – так мені любо з тобою…

– І мені… – сказав Андрій, притискаючи Марічку до серця. Він вдихнув пахощі її волосся і ніжно торкнувся губами її голови. Вона підвела до нього п’янкі від почуття очі і торкнулася вустами його уст. Вони розтанули одне в одному, не в змозі відірватися.

Раптом неподалік почувся кашель. Андрій з Марічкою, мов сполохані пташки, відсахнулися одне від одного. За кілька кроків від них стояв Роман з відрами.

– Голубки! Ну і давно це між вами? – заусміхався він.

– Ой, мені треба йти трави збирати. Пробачте. – Марічка, ніяковіючи, побігла до хати.

– Недавно… – відповів Андрій на Романове питання.

– Андрюхо, ти ж начебто був дуже обережним, казав, що не можна втручатися в хід історичних подій… – хитав головою Роман, усміхаючись і прицмокуючи.

– Це так, друже. І від того мені гірко. Це рве мене на частини.

– Між вами усе серйозно? – Роман перестав усміхатися.

– Я такого ще ніколи не відчував. Ти ж знаєш про моє особисте життя, вірніше про його відсутність.

– О так. Ти в нас сама серйозність.

– Не хочу давати Марічці якусь надію… Але з іншого боку, якщо ми тут залишимось назавжди… Треба буде якось будувати життя в цьому часі.

– А якщо не залишимось, що будеш робити зі своїми почуттями до Марічки?

Андрій хитав головою:

– Не знаю… Я не маю права забрати її з собою… І не хочу розбити її серце. Чому все так, Ромо?!

Роман співчутливо узяв Андрія за плече:

– Співчуваю, друже… Але, може, розум не завжди правий? Може, варто слухати серце?

Андрій поглянув на Романа прояснілим поглядом:

– Ніколи в дорослому житті не покладався на голос серця. Я завжди мав раціональні відповіді на всі життєві завдання. Знав, що за тим життєвим поворотом буде та дорога, а за тим – он та. Треба ж було ось так потрапити в ірраціональну реальність, щоб зрозуміти, що та картинка світу, яку я мав, неправильна, недосконала, пласка. Що моє мислення необ’ємне, обмежене. І що звичні алгоритми дій часом перестають працювати.

– Так, і дрова ось навчився рубати, – Рома перевів розмову у жартівливе русло.

– І справді, – усміхнувся Андрій. – Розумом цього не збагнути. А тому краще попрацювати руками, – він узяв сокиру і заходився працювати. А Рома поніс відра до хати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше