31

Андрій рубав дрова біля хати Марійчиних батьків. Їхня гостинність була безмежна, але чоловік не хотів зловживати нею. Хотілося якось відробити, віддячити. Тому взявся до господарювання. Виходило не дуже. Але чимдалі – то все вправнішими були його рухи. Роман тим часом набирав і носив воду.

До Андрія нишком від матері підійшла Марічка. Вона подала йому кухлик води. Чоловік жадібно напився.

– Ой, дякую! – він поцілував дівчину в рум’яну щічку, від чого та стала ще більш рожевою. Марічка обійняла його, пригорнувшись до грудей.

Андрій погладив її плечі:

– Не боїшся, що батьки побачать?

– Боюся… – відповіла вона. – Але так хочеться тебе обіймати. Весь час би проводила в твоїх обіймах – так мені любо з тобою…

– І мені… – сказав Андрій, притискаючи Марічку до серця. Він вдихнув пахощі її волосся і ніжно торкнувся губами її голови. Вона підвела до нього п’янкі від почуття очі і торкнулася вустами його уст. Вони розтанули одне в одному, не в змозі відірватися.

Раптом неподалік почувся кашель. Андрій з Марічкою, мов сполохані пташки, відсахнулися одне від одного. За кілька кроків від них стояв Роман з відрами.

– Голубки! Ну і давно це між вами? – заусміхався він.

– Ой, мені треба йти трави збирати. Пробачте. – Марічка, ніяковіючи, побігла до хати.

– Недавно… – відповів Андрій на Романове питання.

– Андрюхо, ти ж начебто був дуже обережним, казав, що не можна втручатися в хід історичних подій… – хитав головою Роман, усміхаючись і прицмокуючи.

– Це так, друже. І від того мені гірко. Це рве мене на частини.

– Між вами усе серйозно? – Роман перестав усміхатися.

– Я такого ще ніколи не відчував. Ти ж знаєш про моє особисте життя, вірніше про його відсутність.

– О так. Ти в нас сама серйозність.

– Не хочу давати Марічці якусь надію… Але з іншого боку, якщо ми тут залишимось назавжди… Треба буде якось будувати життя в цьому часі.

– А якщо не залишимось, що будеш робити зі своїми почуттями до Марічки?

Андрій хитав головою:

– Не знаю… Я не маю права забрати її з собою… І не хочу розбити її серце. Чому все так, Ромо?!

Роман співчутливо узяв Андрія за плече:

– Співчуваю, друже… Але, може, розум не завжди правий? Може, варто слухати серце?

Андрій поглянув на Романа прояснілим поглядом:

– Ніколи в дорослому житті не покладався на голос серця. Я завжди мав раціональні відповіді на всі життєві завдання. Знав, що за тим життєвим поворотом буде та дорога, а за тим – он та. Треба ж було ось так потрапити в ірраціональну реальність, щоб зрозуміти, що та картинка світу, яку я мав, неправильна, недосконала, пласка. Що моє мислення необ’ємне, обмежене. І що звичні алгоритми дій часом перестають працювати.

– Так, і дрова ось навчився рубати, – Рома перевів розмову у жартівливе русло.

– І справді, – усміхнувся Андрій. – Розумом цього не збагнути. А тому краще попрацювати руками, – він узяв сокиру і заходився працювати. А Рома поніс відра до хати.