28

Довгі вечорові сонячні промені яскравим прощальним спалахом примружували очі неба, усіяного численними дрібними хмарками. Андрій сидів на дровах, складених скраю подвір’я. Він меланхолійно проводжав цей дивний день за багато років від дому. До нього тихо підійшла Марічка і сіла поряд. Андрій не відривав погляду від призахідного світила:

– А сонце у вас так само гарно заходить, як і в нас. Та й небо таке ж… – зітхнув Андрій. – Якби не знав, що я за двісті років від дому – не повірив би…

Марічка поклала свою тендітну руку йому на плече:

– Ну, годі вже… Не побивайся так… Може, він повернеться за своїм товаришем?

Андрій довгим і уважним поглядом зустрівся з поглядом Марічки:

– Можливо… – видихнув він, опустивши очі.

Вони мовчали. Дивились на сонце, що вже тануло поміж гіллям дерев.

– У тебе там сім’я? – несміливо спитала дівчина.

– Батьки, брат… Молодший… – відповів Андрій.

– А дружина? Діти? Наречена? – спитала, червоніючи, Марічка.

– Нема в мене. Я присвячував весь час науці. Не до того було.

Знову їх огорнуло мовчання.

– А раптом це доля, Андрію? – наважилась заговорити Марічка. – Ти віриш, що все не просто так?

– Я вірю в зумовленість, в причинність усього на світі, а не в долю. Вірю в Задум Творця.

– Я теж… Може, тобі судилося жити тут? Може, такий вищий задум? Зникнути, як твій дід… Без нього ж світ не перестав існувати. У вашому часі дід просто зник. А в нас він живий-живісінький, – міркувала дівчина.

– Це дуже мене дивує, Марічко! – хитав головою Андрій. – Дуже! Це дуже незвично для мене! Я думаю, для тебе також би було незвично: народитися у своєму часі, потрапити в минуле і жити там, ніби так і має бути!

– Не знаю, як би я почувалася…

Дівчина замовкла, добираючи подумки слова.

– Але… Андрію… Ти змінив моє життя… З твоєю появою я ніби здобула якесь нове життя…

Андрій повернув голову в бік дівчини і поглянув в її блакитні очі. Вона ніяковіючи дивилася на нього, але водночас лагідно і особливо тепло. Андрій не втримався: він обгорнув її своїми обіймами і поцілував у губи. Хвиля забуття і надземної насолоди накрила їх обох. Вони не знали, скільки тривав цей поцілунок – мить чи вічність. Але вони відпустили одне одного, ніби повертаючись до тями. Сиділи, дивлячись на багряний рум’янець неба, зашарівшись обидвоє, не в змозі добирати слова.

Марічка першою заговорила. Дуже тихо:

– Андрійку… Раптом ти не виберешся звідси, можна я… буду… твоєю нареченою? – вона сама злякалася своїх слів. Була наче п’яна. Як узагалі таке могло злетіти з її уст?

Однак Андрій так лагідно поглянув на неї, що страх і ніяковість миттю розвіялись. Він пригорнув її до себе.