27

Андрій з Марічкою прийшли до її хати. Мати сплеснула руками:

– Слава Богу, з тобою все гаразд. Ми з батьком хвилювалися.

– Я знаю, бачилась із татом. Ми не встигли засвітла дістатися додому. А поночі було страшно йти.

Анна Макарівна зміряла її пильним поглядом, наче намагаючись зчитати якусь таємну інформацію. Марічка зробила невинний вигляд і заходилася клопотати біля кухні.

По обіді Андрій, Роман і Марічка вийшли надвір і посідали на лаві.

– Ти точно не брав? – спитав Андрій у Романа.

– Якщо мені не вірите, спитайте у Марійчиних батьків. Я весь час був тут, – запевняв Рома.

– Хто ж тоді скористався ним? – задумався Андрій.

– Можна лише здогадуватись… – Рома схрестив руки на грудях. – А якщо двоє охоронців потрапили сюди?

Андрій здивовано поглянув на Романа.

– А що – другий з них взяв простежив за тобою і втік… – висловив припущення Рома.

– Охоронець не тікав би… А навпаки – підійшов би, поговорив…

– А раптом це не охоронець?.. – сказав Рома. – І той в замку – теж… Ми ж з ним не говорили…

– Так… Це лише припущення… – погодився Андрій.

– Ось! Ось вона – наша зачіпка! – зрадів Роман.

Андрій звернувся до Марічки:

– Марічко, знов потрібна твоя допомога…

– Авжеж! Я з радістю!

Вже за пів години вони вирушили до замку. Марічка зустрілася з батьком і попросила зустрічі з Кузьмою. Василь Денисович був дещо здивований такими частими візитами до Кузьми, однак виконав прохання доньки.

Вже незабаром Кузьма підійшов до Санька.

– Саньок! В мене дуже важливе питання…

– Кажи, – мовив чоловік, не відриваючись від роботи. Він саме обтесував круглий дерев’яний стовп.

– Як ти потрапив у минуле? Тільки чесно.

– Через криницю, я ж казав! – відповів Саньок.

– Я не про те… Як ти опинився біля криниці? Чому? Ти був сам?

Саньок припинив працювати і пильно поглянув в очі товаришу:

– Навіщо тобі?

– Ти хочеш звідси вибратись? – поставив зустрічне питання Кузьма.

– Ще й питаєш… – зітхнув Саньок.

– То розкажи мені. Це важливо. Бо дещо сталося. І від твоєї відповіді буде багато чого залежати.

– Ого… – протягнув Саньок. – Ну, ладно. Я потрапив сюди зі своїм шефом… Ми стежили за вченими, які проводили досліди. Ну, нам замовили стеження за ними. Не буду вдаватись у деталі. Коли стався вибух і їх затягло, ми пішли подивитися, що ж сталося. І нас теж затягло. Ми зразу не зрозуміли, що в минулому. Розділилися. Він пішов шукати вчених в один бік, а я в інший. З тих пір я його не бачив. Більше нічого не можу сказати.

– Здається, твій товариш вирушив назад без тебе… – сказав Кузьма.

Саньок дивився на нього великими від подиву очима:

– Тобто? Як?

– Та він, здається, вкрав в Андрія, того вченого і за сумісництвом мого родича, той пристрій, який відчинив двері в минуле.

– Як? Не може бути! Він не міг мене кинути!

– А може, ти погано знаєш свого приятеля? – спитав Кузьма.

Саньок стояв наче облитий відром холодної води, намагаючись переварити цю новину.

– А може, він пішов вирішити справи, а потім повернеться за мною? – чіплявся за примарну надію Саньок.

– Залишається на це сподіватись… – мовив Кузьма. – Мені теж дуже хочеться повернутися в свій час. Або… Андрій щось вигадає. Якийсь новий пристрій. Чи ще щось…

Марічка підійшла на галявину, де її чекали Андрій з Романом.

– Ось так і сказав, – Марічка переповіла слова Кузьми.

– Отже, він утік з колайдером… – мовив Роман.

– Хто б це міг бути? І як він потрапив в зону експерименту? – міркував Андрій.

– Отож… Кому ми були потрібні? Хто за нами міг стежити? – підхопив роздуми Роман.

– Ну, гаразд, хлопці, ходімо додому, – сказала Марічка. – Я скажу батькам, що вам потрібно ще затриматись. Вони люди гостинні. Зрозуміють. Мені прикро, що так сталось.