25

Марічка і Андрій підійшли до Червоноградського замку.

– Андрію, ти стій тут, а я підійду до батька, попитаю. Не можна, щоб тебе бачили.

– Так. Я розумію.

Марічка пішла стежкою до будови. Вона очима відшукала Василя Денисовича і швидко пішла до нього.

Чоловік здалеку помітив доньку. Він витер піт з чола і, примруживши очі, стояв в очікуванні. Його обличчя мимоволі розтягнула широка усмішка.

– Здорова була, доню!

– І Вам доброго здоров’я, тату!

– Тебе не було вдома… – сказав схвильовано Василь Денисович.

– Ми шукали воду і затрималися в печері. Було пізно йти додому…

– А-а-а, он воно що, – батько з полегкістю видихнув.

– Тату…

– Так?

– Ви сьогодні бачили Кузьму-втікача? – спитала Марічка.

Василь Денисович показав рукою в бік галявини, де селяни розвантажували каміння з возу:

– Онде він працює.

Марічка придивилася і помітила Кузьму.

– А можна мені поговорити з ним?

– А навіщо тобі? – спитав Василь Денисович.

– Це для Андрія.

– Ага, он воно що. Іди, поговори.

Марічка підійшла до Кузьми:

– Добрий день, Кузьмо!

– А, добрий день! – заусміхався він.

– Я за дорученням Вашого онука…

Кузьма стривожено і з недовірою поглянув на дівчину:

– То ти в курсі?

Марічка кивнула.

– Він забере мене звідси? – спитав Кузьма.

– Поки що ні, – відповіла Марічка. – В нас сталася прикрість. Та коробочка, яка могла вам допомогти, зникла… Це не Ви взяли?

Кузьма з подивом дивився на неї:

– Якби навіть узяв – я не маю уявлення, як користуватися цими штуками з майбутнього!

– А той… охоронець чи що… який з Вами сидів у підземеллі… Він міг? – несміливо спитала Марічка.

– Думаю, він міг би, – хмикнув Кузьма. – Але он він працює.

Марічка помітила Санька, що працював трохи поодаль.

– У вільний час ми разом у підземеллі. В нас виправний строк, – додав Кузьма.

– Тобто Ви впевнені, що він не міг? – хотіла упевнитись Марічка.

– Точно не міг! Чесне комсомольське! – сказав Кузьма, демонстративно приклавши руку до серця.

– Гаразд… Дякую, – відповіла дівчина.

– Передай Андрію, що хай забере мене. Він обіцяв!

– Авжеж передам!

Марічка попрощалась із Кузьмою, який повернувся до роботи.

Підійшла до Андрія, що стояв в очікуванні.

– Ні, це не вони.

– Упевнена?

– Так. Обидвоє працюють на будівництві. До того ж, коли не працюють, разом сидять у підземеллі.

– Суворі будні… – прокоментував Андрій.

– Так, непереливки їм тут.

– Що ж нам тепер робити? – міркував Андрій. – Якщо не вони взяли колайдер, то був хтось іще з майбутнього? Чи цікава людина з вашого часу…

– Навіть не знаю… – відповіла Марічка на його думки вголос. – Можна повернутися до печери і подивитися сліди. Якщо це взуття, як у вас, то ми будемо впевнені, що був хтось іще з майбутнього.

– А це гарна ідея! Марічко, ти чудова, – Андрій на емоціях обійняв її, трохи відтак зніяковівши. Засоромилась і дівчина: її щоки запалали густим рум’янцем.

– Ходімо, – тихо мовила Марічка.

Вони рушили. Наелектризовані одне до одного, майже тримаючись за руки, але не дозволяючи собі зробити цей півкрок, що розділяв їх.