24

Вадим Михайлович сидів у кріслі в своєму кабінеті за столом, гортаючи на ноутбуці якісь сторінки. Він раз-по-раз усміхався.

Раптом двері розчинилися, і до кабінету ввійшли озброєні люди, а з ними Гаспар і Савко. Вони щільно зачинили за собою двері.

Вадим Михайлович із жахом дивився на непроханих гостей, що в руках тримали зброю, направлену на нього.

– Добрий день, Вадиме Михайловичу! – з награною люб’язністю звернувся Гаспар.

– Хто ви такі? Що вам потрібно? – перелякано спитав директор.

Гаспар сів у крісло напроти столу, поклавши ногу на ногу:

– Ну, що ж Ви такий непривітний? Нам лише потрібно, щоб Ви стали нашим союзником. Заплатимо добре.

– Що ви хочете? – спитав пересохлими губами Вадим Михайлович.

Гаспар дістав міні-колайдер і показав директору.

– Навчіть нас цим користуватися, – усміхнувся Гаспар так само награно.

Директор шоковано дивився на пристрій:

– Звідки він у вас? І де Андрій? – страшний здогад пронизав директора, наче струмом.

– Не лякайтеся, – заспокоїв його Гаспар. – Ваш цінний співробітник живий. Щоправда, не в нашому часі.

– Не в нашому? А… де він?

– Вас це так хвилює? Це мило! – засміявся Гаспар. – Ваш Андрій потрапив на двісті років назад. І, як стверджує мій колега, непогано там почувається. Вже знайшов собі друзів.

Вадим Михайлович хитав головою, не в змозі усвідомити того, про що розповідав Гаспар.

– Отож, повернімося до предмету нашої розмови. Нам потрібна співпраця з вами.

– А якщо я відмовлюся? – спитав директор.

– Тоді ми Вас уб’ємо, – холодно усміхнувся Гаспар.

Директор шоковано дивився на Гаспара, на його людей.

– Незрозуміло, що ви втрачаєте, чому вагаєтесь? – спитав Гаспар. – Я ж кажу: ми ще й заплатимо. Вибір у вас невеликий. Але ж він є. Ну? Що скажете?

Директор потупив погляд. Його обличчя було спотворене болем. Він міг лише уявити, які злочинні наміри мали ці незнайомі йому люди, якщо прийшли зі зброєю.

– Я не знаю… – тихо мовив Вадим Михайлович.

– Та все ви знаєте, – сказав Гаспар. – Все написано на вашому обличчі. Я радий за ваш вибір.