22

Андрій прокинувся від холоду. Марічка мирно спала у нього на грудях. Така тепла і приємна. Він усміхнувся і мимоволі погладив її плечі. Вона заворушилась і розплющила очі. Сором’язливо підвелася і сіла поряд.

– Доброго ранку, – мовила дівчина.

– А вже ранок? – спитав Андрій.

– Та он же світло видно з боку входу в печеру.

Андрій поглянув:

– І справді.

Він почав згадувати події, що сталися напередодні. Автоматично поклав руку в кишеню. І з жахом здригнувся.

– Що? Що сталося? – спитала Марічка.

– Колайдер зник…

– А ти впевнений, що забрав його від джерела?

– Більше, ніж упевнений. Він був у мене в кишені.

– Давай сходимо, на всяк випадок, – переконала його Марічка.

Андрій не став заморочуватись засвічуванням імпровізованого факела і ввімкнув ліхтарик на смартфоні.

– Що це? – Марічка з цікавістю дивилась на невідомий пристрій. – Це теж щось наукове?

– Та ні. Це такий розумний телефон. У наш час вони є в усіх.

– Що таке телефон? Для чого він?

– Для спілкування на відстані, для читання книжок, які всі можна відкрити на цьому маленькому екрані, для перегляду рухливих картинок… Словом, це довго розповідати. Краще я тобі покажу. Пішли вже.

Підійшовши до джерела, вони побачили на стіні печери темні плями.

– Цих слідів учора не було… Невже… хтось скористався колайдером? – задумався Андрій.

– А хтось міг? – спитала Марічка. – Ти ж знаєш, що в нашому столітті нема таких людей…

– Сюди з нашого століття потрапило троє людей… Крім нас з Романом, ще був один охоронець, якого бачив Кузьма. Думаю, нам треба піти до замку і дізнатися, чи не зник Кузьма і той охоронець.

– А Роман?

– Він би так не вчинив. Він справжній товариш.

– За нами хтось стежив… Люди з вашого століття нізащо б не знайшли дорогу до печери.

– Це так… – погодився Андрій. – Ходімо до замку.