Андрій прокинувся від холоду. Марічка мирно спала у нього на грудях. Така тепла і приємна. Він усміхнувся і мимоволі погладив її плечі. Вона заворушилась і розплющила очі. Сором’язливо підвелася і сіла поряд.
– Доброго ранку, – мовила дівчина.
– А вже ранок? – спитав Андрій.
– Та он же світло видно з боку входу в печеру.
Андрій поглянув:
– І справді.
Він почав згадувати події, що сталися напередодні. Автоматично поклав руку в кишеню. І з жахом здригнувся.
– Що? Що сталося? – спитала Марічка.
– Колайдер зник…
– А ти впевнений, що забрав його від джерела?
– Більше, ніж упевнений. Він був у мене в кишені.
– Давай сходимо, на всяк випадок, – переконала його Марічка.
Андрій не став заморочуватись засвічуванням імпровізованого факела і ввімкнув ліхтарик на смартфоні.
– Що це? – Марічка з цікавістю дивилась на невідомий пристрій. – Це теж щось наукове?
– Та ні. Це такий розумний телефон. У наш час вони є в усіх.
– Що таке телефон? Для чого він?
– Для спілкування на відстані, для читання книжок, які всі можна відкрити на цьому маленькому екрані, для перегляду рухливих картинок… Словом, це довго розповідати. Краще я тобі покажу. Пішли вже.
Підійшовши до джерела, вони побачили на стіні печери темні плями.
– Цих слідів учора не було… Невже… хтось скористався колайдером? – задумався Андрій.
– А хтось міг? – спитала Марічка. – Ти ж знаєш, що в нашому столітті нема таких людей…
– Сюди з нашого століття потрапило троє людей… Крім нас з Романом, ще був один охоронець, якого бачив Кузьма. Думаю, нам треба піти до замку і дізнатися, чи не зник Кузьма і той охоронець.
– А Роман?
– Він би так не вчинив. Він справжній товариш.
– За нами хтось стежив… Люди з вашого століття нізащо б не знайшли дорогу до печери.
– Це так… – погодився Андрій. – Ходімо до замку.