21

День видався спекотним. Важко було ходити по сонцю.

Марічка з Андрієм заходили на різні подвір’я, оглядали різні джерела. За ними весь час слідував Савко.

– Фух, ну й спека! Може, скупаємось? – запропонував Андрій. – Там наче річка неподалік.

Марічка трохи зніяковіла:

– Добре. Але купатимемось по черзі.

– Нічого не маю проти, – усміхнувся Андрій.

Ріка була свіжа і приємна. Саме те, чого бракувало у попередні дні. Андрій плавав, смакуючи кожну хвильку, кожну бризку. Вилізши, лежав горілиць на м’якому трав’яному березі. Його погляд розчинявся у сонячній блакиті. Думки розтанули. І було просто відчуття блаженства і дитячої радості. Саме так він відчував себе в дитинстві, на канікулах у бабусі Ганни.

Марічка тим часом теж скупалася і, підійшовши, сіла поряд з дрімаючим Андрієм. Вона милувалась його умиротвореним обличчям і боялася його збудити.

Андрій розплющив очі і побачив Марічку:

– Ой, я що заснув? – він підвівся і сів, обпершись руками об траву.

– Трошки.

– А ти покупалася?

– Так. Вода чудова, – усміхнулась Марічка. – Можемо йти далі?

– Авжеж, ходімо.

Зупинившись біля чергової криниці і оглянувши її, Андрій спохмурнів.

– Щось безуспішно…

– Та ну, не засмучуйтесь! Може, ще щось знайдеться… – намагалась утішити його дівчина.

– Це дуже важливо… – сказав Андрій. – Марічко, а ти можеш не «викати» мені? Я почуваюся старим, – він поглянув на неї і усміхнувся.

Марічка трохи зніяковіла:

– Можу… Просто я думала. Що до вчених лише на «ви»… Все-таки поважні люди… Ну, добре…

Якусь мить вони мовчали, ніяковіючи, обидвоє відчувши якийсь струм.

Марічка заговорила першою:

– О! А давай я тобі покажу нашу печеру? Вона дивовижна! Тут недалеко!

– Добре. Ходімо…

Вони завернули на луг за рікою. Над лугом здіймалися величні гори, заліснені знизу і зверху скелясті.

Піднявшись лісистою частиною гори, Андрій з Марічкою опинились біля скелі. Трохи пройшовши, вони побачили розщелину.

Марічка повідала:

– Старі люди кажуть, що в глибині цієї місцини є печери, підземні ходи, які поєднуються з тою печерою, яку я хочу тобі показати. Кажуть, що тут під час набігів татар були сховища. Але тепер ніхто не знає, де ті печери…

– Ти така обізнана, Марічко!

– Та це в нас усі знають! У нас село маленьке. Про що людям говорити? Які тут новини? – усміхнулась дівчина.

Андрій з Марічкою підійшли до входу в печеру.

– А ось і вона, – сказала Марічка.

Вхідним коридором до печери був низький хід із рідкою глиною на дні.

– Обережно, тут слизько, – попередила дівчина.

– Не завадило б трохи світла. Давай розпалимо вогнище.

Марічка з подивом поглянула на Андрія.

– І як же ми розпалимо вогонь?

– Та просто, – Андрій дістав з кишені запальничку.

– Що це?

– Не забувай: я вчений, і в мене є різні штукенції. Це на зразок кресала, працює від газу.

– Як цікаво! А до нас у село ще таке не дійшло…

Андрій і Марічка назбирали хмизу і дров.

По мірі того, як багаття розгоралося, перед очима відкривалася краса печери. Різноманітні кристалічні форми виблискували від вогню.

– Так, тут без вогню не так цікаво, – сказала Марічка. – В темряві нічого не розгледіти. Тут насправді такі лабіринти. Ми колись дітьми брали гасові лампи і йшли сюди. Блукали підземними ходами.

– І не страшно було заблукати? – спитав Андрій.

– А ми лишали оберемки соломи. Потім верталися наміченою дорогою.

– Не припиняю дивуватися твоїй кмітливості, Марічко!

Якийсь час сиділи мовчки, спостерігаючи за багаттям.

– А хочеш їсти? – спитала дівчина.

Андрій кивнув.

– У мене в торбі ще є сало і хліб. Посмажимо на вогні. М-м-м, яка це смакота!

Марічка дістала сало з хлібом. Андрій нанизав шматочки на прутики.

Вогнище потріскувало від крапаючого жиру. Було якось тихо і затишно, незважаючи на приховану в глибинах печерних ходів невідомість.

– Як смачно, – зауважив Андрій, кусаючи хрускотливий підгорілий шмат хліба.

– Угу, – погодилась Марічка.

Савко, що стояв біля входу в печеру, обережно зазирав: що вони так довго там роблять? Він теж відчув голод, але не мав із собою ніякої їжі. Бабуся, що прихистила його, добре годувала свого паломника. Однак діло вже йшло до вечора, і хотілось перекусити.

Андрій помітив, що Марічка тремтить.

– Ти змерзла?

– Так, тут прохолодно.

Він обійняв її за плечі і притиснув до себе. Сиділи мовчки, дивлячись на вогонь.

Андрій думав про місто, що зникло з карти. З такими природними багатствами, таке унікальне… А державі байдуже… Самі руїни лишились… Руїни духовності…

У тиші десь здаля чулося дзюрчання води.

– Марічко, ти чуєш? Це що, вода? – стрепенувся Андрій.

– Так… Я зовсім забула, що тут теж є джерела! Вибач! Так хотіла показати тобі цю чудову печеру, що про воду не лишилося жодної думки!

– Ну, то ходім подивимося?

– Звісно!

Андрій вибрав середнього розміру гілку, Марічка дала йому ганчірку, що була в її торбі. Зробили імпровізований джгут, який змастили салом і підпалили від вогнища. Вийшов саморобний факел.

Вони вирушили печерними лабіринтами. За ними до печери забіг Савко. Він вхопив трохи хліба й сала, що лежали біля багаття, і стиха пішов слідом.

Андрій з Марічкою наблизились до підземного джерела. У цей момент датчик міні-колайдера почав пищати в кишені Андрія.

– Це вона! Ми її знайшли, Марічко! Це та вода! — вигукнув Андрій і на радощах обійняв Марічку.

Вона здивовано дивилась на нього:

– Андрію, що це за звук був? Він ішов із твоєї кишені…

Андрій зрозумів, що проколовся. Якийсь час він добирав слова.

– Розумієш… Ми з Ромою не хотіли тебе лякати… Та ти б і не повірила… Ми вчинили нечесно, що скористалися твоєю допомогою, не пояснивши все до кінця…