20

Андрій з Марічкою знов шукали воду. І знов не знайшли. Верталися додому вже на заході сонця.

Тепла вечорова благодать обкутала сільську вулицю.

Проходячи повз хату Марійчиної сусідки, почули жіночий голос, що виплітав колискову. Андрій зупинився і заворожено слухав. Марічка зупинилася поряд:

– Це сусідка сина присипляє…

А голос солодко співав:

– Повішу я колисочку
Та й на калиночку,
Буде вітер колисати
Мою дитиночку.

Буде вітер колисати,
Пташечки – співати,
Буде моя дитиночка
В колисочці спати.

Повішу я колисочку
На вербу, на вербу, –
Ой чи вітер поколише,
Поки я ся верну?

Андрій мимоволі згадав своє дитинство. Як бігав цими пагорбами, грався, уявляв, мріяв… Як бабуся співала йому саме цю колискову… А в цьому часі його бабуся ще навіть не народилась. Але спогади його – про давно минулі дні…

– Щось таке заворожуюче в цих колискових… – стиха мовив Андрій.

Марічка усміхнулася:

– Діточки засинають солодше під колискові. Ну, ходімо вже! Мама, напевно, чекає з вечерею нас.

Андрію було жаль, що не може поділитися з Марічкою цим дивовижним відчуттям, що виникло, коли слухав цю зворушливу колискову. Не міг розповісти про свою бабусю, не міг виплеснути шквал своїх емоцій від усієї неймовірності подій цього дня. Для Марічки ця реальність була звичайна і проста. Не можна було руйнувати її затишний повсякденний світ…

Марічка була права: мама справді чекала на них з вечерею.

Після вечері Андрій присів коло Роми. Він у деталях розповів про все, що трапилось за день.

– Ну, ось так… – завершив свою розповідь Андрій.

– Неймовірно! Знайти свого діда в минулому! – не вірив Рома. – Це треш!

– А ще… Хтось пройшов у часовий портал за нами…

– Та ну!

– Кузьма казав, що сидів з якимсь Саньком у підземеллі, і той показував йому смартфон. Сказав, що він з 2019-го…

– Ого!!! Це хтось з охоронців? – припустив Роман.

– Я не знаю. Я теж так подумав, адже нікого не пускали на територію експерименту.

– Треба буде його знайти, коли будем вибиратися звідси, – зауважив Роман. – А то дуже прикро лишатися в минулому назавжди.

– Так… Ти завтра з нами на пошуки води чи ще хворієш?

– Та ще б полежати… Впораєтесь без мене?

– Так… А куди діватись? Це все вже стає для нас повсякденням.

– Я ось хворію точнісінько як у нашому часі, – усміхнувся Рома.

– Ну так, ну так, – погодився Андрій.