19

І знов настав звичний сільський ранок. Андрій вийшов на подвір’я, потягнувся, вдихнув на повні груди повітря. Таке звичайне, реальне повітря. Як у бабусі на подвір’ї. Все як у дитинстві. Не примарне. Наповнене ревінням корів, квоктанням курей, собачим гавкотінням, налите запахами соломи, трави і навозу.

Скільки їм тут бути? Невідомість гнітила. Тягнуло додому, у звичні обставини, зрештою, у свободу. Адже звичність – це і є свобода. А надзвичайні обставини – це завжди обмеження свободи. Це наче доля звужує вибір, підштовхуючи до дій. У надзвичайних обставинах нема коли розслабитись, нема простору для вільних і невимушених думок.

Андрій зажурився. Він був радий, що вдало потрапив у цьому часі до добрих людей. Адже могло так статися, що вони б опинилися у невдалому місці і були б у більш небезпечних умовах. Як це, напевне, сталося з його дідом Кузьмою. Якщо Марічка розповідала саме про нього. Подумавши про Марічку, Андрій мимоволі згадав її миле усміхнене обличчя, згадав учорашній день, проведений наодинці з цією красунею. Досі в нього не було стосунків. Весь поглинений науковими дослідженнями, молодий чоловік не відчував потягу до прекрасної статі. Та й, може, нікого не зустрічав, кого б міг полюбити. Але чомусь тепер цей образ, який після вчорашнього дня виринав у його пам’яті, так солодко лоскотав його серце. Приємне відчуття на якийсь час опанувало ним, від чого він мимоволі розплився в усмішці.

Несподівано ззаду почув голос:

– Ну що, куди сьогодні?

Андрій здригнувся. Обернувшись до Марічки, він зустрівся з нею поглядом і відчув, як кров прилинула до обличчя. Раптово стало дуже гаряче, а на очі навернулися сльози. Він миттю опустив погляд, щоб не видати своєї ніяковості.

– Вибачте, я не хотіла Вас налякати…

– Та нічого, – тихо відповів Андрій.

– Просто хотіла спитати: сьогодні на пошуки води чи до замку?

– Давай сьогодні до замку. Це потрібніше.

– Ну, добре. Але це в обід. Тоді зараз я займуся господарством.

– Добре. Дякую, Марічко.

– Я роблю це залюбки.

Марічка хутко побігла до хати. Андрій видихнув і якийсь час стояв, намагаючись збагнути свій стан.

Перед обідом Марічка зібрала обід у торбу. І повідомила Андрію, що готова вирушати в дорогу. Андрій не змусив себе чекати, і вже незабаром вони були на дорозі до замку. Ішли переважно мовчки. Андрій усе ніяковів, і вже не виходило жартувати і вести легку невимушену розмову.

На лісовій стежці перед будовою зупинилися.

– Я зараз піду, а Ви стежте за мною, – сказала Марічка. – Он тато. А он – Кузьма. Зараз у них обід. Я маю на увазі наглядача. Я підійду до тата. Він непомітно покличе Кузьму ніби пообідати разом. І ми зайдемо ліворуч від лівої башти. Отуди Ви йдіть ось цією стежкою, – Марічка показала рукою на стежку. –Як тільки я підійду до тата і побачите, що ми йдемо в бік башти, то й Ви йдіть туди.

– Добре. Зрозумів.

– З Богом! – мовила дівчина і вийшла з лісової гущавини.

Андрій пильно стежив за тим, як Марічка розмовляла з батьком. Як той жестом покликав молодого чоловіка. Як вони, поспілкувавшись, помалу рушили в бік башти. Андрій побіг стежкою у вказаному йому напрямку.

На галявині він побачив Марічку з батьком і Кузьму.

– А ось і він, сказав Кузьмі Василь Денисович.

Андрій підійшов поближче:

– Доброго дня! Кузьма, я б хотів поговорити з Вами на самоті.

Кузьма здивувався, але пішов за поки незнайомим йому молодиком.

– Донька Василя Денисовича сказала, що мене хоче бачити якийсь родич… Ви ж не думаєте, що я Петро Довгий? – Кузьма пильно поглянув Андрію у вічі.

Андрій похитав головою:

– Звісно, ні. І Василь Денисович так не думає. Я знаю, Ви – Кузьма Подолюк. А я – Андрій Подолюк.

Кузьма насторожено дивився на Андрія.

– Гаразд… – мовив Андрій. – Буду коротко, бо часу нема. Ви прибулець з майбутнього?

Очі Кузьми округлилися:

– А звідки ви… звідки ви дізналися?

– Так чи ні?

– Так… – відповів Кузьма.

– А з якого року?

– З 1952-го…

– А як сюди потрапили? – спитав Андрій.

– Думаю, що через криницю.

– Ну от! Я так і думав! – вигукнув Андрій. – Через криницю! І я, я теж через криницю!

Очі Кузьми ще більше округлилися.

Андрій розповів:

– Я Ваш внучатий племінник, Кузьма. Мій батько – син Федора Андрійовича Подолюка, 1932 року народження. Його батьки – Надія Якимівна Ґудзь і Андрій Васильович Подолюк. І в них був син Кузьма, який пропав у 1952 році.

Кузьма здивовано дивився на Андрія:

– Та-ак… Федір – мій брат… І Андрій та Надія – мої батьки… А Ви… ти… теж з 2019-го року?

– Теж???

– Зі мною в підземеллі сидів один, на ім’я Саньок. Каже, що з 2019-го. Показував мені дивну штукенцію. Якийсь чудо-телефон.

Андрій шоковано дивився на Кузьму:

– Гм… Але це зараз неважливо. Так, я з 2019-го. Я вчений. Ми проводили експеримент. І стався вибух. Ми з моїм асистентом потрапили сюди. Від Марічки, дочки Василя Денисовича, я дізнався, що ви тут. Я одразу подумав, що це може бути мій зниклий дід. Моя бабця говорила, що Кузьма Подолюк зник, коли пішов обідати до криниці, що його ніхто більше ніколи не бачив.

Кузьма кинувся обіймати Андрія.

– Мій онук! І мого ж віку! Чудеса!

– Та й наша зустріч – чудо! – зауважив Андрій.

– Коли ми повернемося у наш час? Ну, тобто кожен  свій час? – спитав Кузьма.

– Та я сам поки не знаю, як це зробити… – знизав плечима Андрій. – А довго ви тут?

– Та трохи більше тижня, – відповів Кузьма. – І годі «викати». Ми ж із тобою майже однолітки, – він підморгнув Андрієві.

– Ну добре… Хоч усе-таки ти мені не ровесник…

– Це формально. А реально? Реально – це те, що ми бачимо власними очима.

– Очманіти… Ніколи до цього не звикну.

– Та звикнеш. Я за тиждень знаєш як звик! Краще скажи, Андрійку, який у тебе план?