17

Кузьма із Саньком провели ніч у вогкому підземеллі. Спали обійнявшись, щоб було тепліше. Хоча сон був хитким і епізодичним.

Зранку відчинилися двері, і до підземелля зазирнув наглядач зі слугами.  

– Сьогодні пан у доброму гуморі. Тож, покарання відміняється. Зараз же стаєте до роботи. За вами обома пильнуватимуть. Виходьте.

Ніколи ще Саньок так не радів можливості попрацювати. Не менш радий був Кузьма, плекаючи в думках намір утечі.

Ставши до роботи, Кузьма намагався бути поряд із Саньком і стиха ділився з ним своїм планом.

А в домі Марічки хворий Роман уже пив гіркий трав’яний відвар.

– Фі, – кривився він. – Що це?

– Це мамин відвар. Вона на цьому знається, – відповіла Марічка. – Усі в її роду були люди відаючі. Знали, як лікувати. Ось тільки я щось поки нічого не перейняла від мами.

– Нічого, ти ще молода, все попереду, – утішив її Роман.

– Рома так жартує, – сказав Андрій.

– Та нічого, я все розумію, – усміхнулась Марічка. – Романе, вам неодмінно стане краще. Але треба полежати.

– Доведеться відкласти пошуки води, – сказав Андрій.

– Ні-ні-ні! – заперечив Рома. – Ідіть без мене. Треба знайти воду. Нема чого відкладати.

– Ти впевнений?

– Так.

Андрій з Марічкою зібрались і вирушили з дому. Слідом за ними нишком ішов Савко. День видався теплим, попри прохолодну ніч.

Вони йшли полем. Андрій розповідав різні жарти, намагаючись уникати часових прив’язок, Марічка сміялася, щиро, від душі.

На їхньому шляху постав пам’ятний знак у вигляді вимуруваного з червоного каменю високого постаменту з хрестом.

– А це що? – спитав Андрій. 

– Це знак про звільнення від татаро-турецької неволі. Йому вже більше ста років, – відповіла Марічка.

– Цікаво… А до наших часів не зберігся… – пробурмотів Андрій.

– Що? – перепитала дівчина.

– Кажу, що дивно, що так довго зберігся, – учений усміхнувся.

Андрій ще довго озирався на той хрест. Ішов мовчки, намагаючись збагнути те, що бачить.

Марічка з Андрієм дійшли до водоспаду. Поряд з водоспадом побачили джерело і вирішили напитися.

– А ця вода не підходить? – спитала Марічка.

Андрій обтер губи рукавом і похитав головою:

– На жаль… А водоспад дуже гарний.

– Так…

Якийсь час вони мовчки милувались потужними потоками води, що з якоюсь жвавою люттю били по камінню.

– А цей водоспад не завжди тут був… – повідала Марічка. – Старі люди розповідають, як у наших краях був татарський Мурза Кантемир і тримав в облозі Червоногородську фортецю. Він зі своїми воїнами стояв у лісі, он там на околиці, – вона показала рукою. – Та місцина і до сьогодні зветься Кантемирівкою. Так от, переповідають, що тоді татарські війська довго не могли взяти фортецю, яка омивалася водою річки Джурин, і прорубили кам’яний кряж, пустили ріку в нове русло. Фортецю взяли вороги і зруйнували. А водоспад залишився на віки.

– Треба ж! А видно з гори, як ріка була – то яр глибокий такий огинає замкову гору, – зауважив Андрій.

– Ходімо. Там ще кілька джерел є у лісі.

Вони оглянули ще три джерела. Настрій в Андрія помітно погіршився.

– Ну, не засмучуйтесь так, – Марічка намагалася підбадьорити вченого. – Це ще не все. Ми ще підемо в сусідні села. В лісі подивимось. У наших краях багато води.

– А біля замку нема криниці ніякої?

– Ні, нема криниці… Там усе перебудовують. Може, колись і була, але тепер не бачила. А я там таки буваю. Татові обід ношу. Наших селян задіяли на будівництві. Ми залежні від нашого пана…

– І як ви це терпите? – спитав Андрій.

– А що ми можемо вдіяти? Є такі, які втікають. Недавно двоє наших селян – Петро Довгий і Василь Ємчук утекли. А незабаром упіймали одного. Але і тато, і я впевнені, що раніше його у нас не було! Це не Петро, і не Василь. Я не бачила цього чоловіка ніколи. А пан стверджує, що це Петро. Ми всі йому на одне лице. Тато казав, що спілкувався з ним. Той стверджує, що його Кузьмою звати. Подолюк прізвище.

Андрій здивовано поглянув на Марічку.

– Подолюк?..

– Вам знайоме це прізвище?

– І ім’я також. А можна якось із ним зустрітися?

Марічка задумалася:

– Складно, але думаю, що так. Я буду нести обід татові завтра. І можна буде покликати Кузьму вбік, поки наглядач не бачитиме.

– Я б дуже хотів… А раптом це мій зниклий родич…

– У вас родичі в цих краях? – здивувалась дівчина.

– Так… У Заліщиках… – відповів Андрій.

– О-о-о…

– Але ми не спілкуємся… Відколи Кузьма пропав.

– Яка прикра історія, – Марічка співчутливо поглянула в очі Андрія.

Поверталися попри замок. Зупинились крадькома подивитися на процес будівництва. За ними неподалік зупинився і принишк Савко. Серед натовпу селян він несподівано помітив Санька. Той носив каміння.

– От ідіот! І як він сюди попав… Доведеться знов усе самому робити!.. – прошепотів Савко.