15

Через якийсь час дівчина повернулась до вчених, що відпочивали в холодочку на траві.

– Ми ж із вами не познайомились. Мене Марічка звати.

– Дуже приємно. Я Андрій.

– А я Роман.

– Я дуже рада. Рада знайомству з такими поважними панами. І рада вам допомогти.

Савко крадькома йшов за вченими і Марічкою. Тепер у жодному разі не можна було випускати їх з виду.

Дівчина привела шановних панів до криниці на краю села.

– А ось і перша криниця, – урочисто промовила вона.

Андрій намацав у кишені міні-колайдер і натиснув кнопку. Прилад мовчав. Андрій зазирнув у криницю і зробив вигляд знавця:

– На жаль, тут не така вода.

– Та ви й не куштували! – заперечила Марічка. – Це найкраща наша криниця.

– А я й так бачу, – сказав Андрій.

Марічка похнюпилась:

– Гм… Ходімо тоді далі.

Марічка водила учених по селу і показувала різні криниці. Вони заходили на подвір’я до людей. Але колайдер уперто мовчав.

Коли виходили з чергового подвір’я, помітили, що сонце зайшло за горизонт.

– Вечоріє… – мовила Марічка. – А ми так і не знайшли, що вам потрібно… Ви маєте, де заночувати?

– Насправді – ні, – відповів Роман.

– Тоді запрошую до нас. Мама з татом люблять гостей. А народу в нас у хаті небагато. Ще є молодший братик – і все.

– З радістю погодимося, – вдячно усміхнувся Роман.

– Дуже дякуємо, Марічко, – підхопив хвилю вдячності Андрій.

Це була типова хата 19 століття. Інтер’єр – як у музеях народного побуту. Тільки тут життя було не застигле у стінах, а справжнє. Люди справжні, речі, якими вони користувалися, справжні і якісь живі. До столу сіли всі: батько Марічки Василь Денисович, її мати Анна Макарівна, братик Федько, Марічка, Андрій і Роман. Перед гостями поставили величезну миску з варениками, поряд стояв глечик зі сметаною. «Все як у бабусі, – подумав Андрій. – І піч така ж. Тільки вечеря при свічках».

– То ви кажете, що вчені з Києва? – спитав Василь Денисович.

– Так, пане Василю, – відповів Андрій.

– І чому завітали саме в Нагоряни? – спитав господар.

– А ми чули, що тут у вас вода особлива. Нам потрібно її набрати для досліджень, – сказав Андрій.

Василь Денисович здивувався:

– Хто б міг подумати, що до нас по воду із Києва будуть їхати!

– І таке буває… – тихо мовив Андрій.

Якийсь час їли мовчки. Але для господаря гості були дуже цікаві.

– Які там новини у Києві? – спитав він.

Андрій з Романом розгублено перезирнулись.

– Та ніби нічого нового… – сказав, усміхнувшись, Андрій.

– Ми люди вчені… – підхопив Роман. – Трохи не від світу цього. Нові експерименти – не було коли цікавитись новинами.

– Ну, зрозуміло! – засміявся Василь Денисович. – Їжте, їжте.

Андрій з полегкістю видихнув і вдячно поглянув на Романа.

Знадвору до хати обережно зазирав Савко. На ніч несподівано похолодало. Чоловік хекав на руки і розтирав їх. Ніч так не протягнути. Потрібно було шукати нічліг.

Савко постукав у двері сусідньої хати. Йому відчинила старенька бабуся, самотня вдова.

– Добрий вечір. Я паломник. Чи пустите до хати заночувати?

Бабуся зміряла поглядом дивного гостя, одягненого за незбагненою для неї модою.

– Авжеж, синку, заходь.

Савко зайшов, бабуся зачинила двері зсередини.