12

На лісовій галявині неподалік замку стояли розгублені Савко і Саньок.

– І де вони поділися? – спитав Саньок.

– Навіть трупів не лишилося… – зауважив Савко. – Треба знайти тіла, щоб уже напевне. Розділимося і прочешемо місцевість. Я піду туди, а ти йди на ту стежку. Зустрічаємось біля водоспаду.

– Поняв!

Чоловіки розійшлися врізнобіч.

Стежка, якою пішов Саньок, виходила до замку. Чоловік побачив селян, що працювали над спорудженням стін.

– Афігєть!!!

Він якийсь час здивовано стояв і дивився, роззявивши рота. Несподівано хтось схопив його за плече.

Це був наглядач Федір.

– Ось ти де! Прийшов за товаришем? Хапайте його!

Слуги схопили Санька і скрутили йому руки.

– Хто ви такі?! – закричав Саньок. – Що вам від мене треба?

– Не придурюйся, Василю! – сказав Федір. – Заберіть його до темниці. Киньте до Довгого. Потім розберемося, як їх покарати.

– Ви чо, припухли, козли?! Пустіть! – кричав Саньок. Але слуги виявились набагато сильнішими за досвідченого бандита і з легкістю поволочили його в напрямку замку.

Санька закрили в тому ж підземеллі, де вже сидів Кузьма.

– Приймай товариша! Недалеко втік! – зареготав Федір.

Двері гучно зачинилися. Саньок розгублено стояв біля дверей і стукав кулаком.

– Ласкаво просимо… – мовив Кузьма.

Саньок намагався розгледіти в темряві свого співв՚язня.

– Я Кузьма!

– Саньок, – понуро відповів чоловік.

– За що тебе сюди?

– Та, блін, не знаю! – відповів Саньок.

– Чому не знаєш? – здивувався Кузьма.

– Стояв, нікого не чіпав. Тут ці прийшли. Кажуть: «Що, за товаришем прийшов? Не придурюйся».

– Ти, мабуть, утікач? – припустив Кузьма.

– Який, нахрєн, утікач? Я несудимий! – заперечив Саньок.

– Гм… Мене прийняли за втікача і кинули сюди, – поділився Кузьма. – Потім змусили працювати. Називають Петром.

– А! Вони мене Василем назвали!

– А я навіть не знаю, як опинився тут… Я навіть не розумію, що відбулось. Тиждень назад я працював на ГЕС. Закінчив роботу. І в мене ще була робота в замку. Голова колгоспу захотів розібрати палац на будматеріали. І нас припахали. Мене за довгий язик і швидкість роботи відправили ще й на ГЕС. Так ось. Приходжу я в замок до хлопців. Голодний. Зранку нічого не їв, а вже сонце на вечір повернуло. Питаю в хлопців, чи є що поїсти. Вони сказали, що біля криниці торби поклали. Я пішов, поїв. Подув вітер і скинув з мене кашкет. І прямо в криницю. А криниця пересохла. Я поліз по кашкет, який мама подарувала. Новий. Лізу в криницю, а мене ніби вітер трусонув. Дивлюся – я вже стою на траві. Кашкета нема. Та й криниці нема. Ну, думаю, ладно! Треба працювати, бо Федорович мене приб’є. Іду до замку. Підходжу – а там наших хлопців нема. А замість них якісь селяни. Та ще й замість розбирати стіни – кладуть їх. Я став як вкопаний. Дивлюся – і не вірю своїм очам. Аж раптом мене схопили якісь люди. Назвали мене Петром Довгим і кинули в підземелля. А потім побили. А після того змусили працювати з тими селянами. Як я потім дізнався – це маєток пана. Я зрозумів, що я в минулому.

Саньок за сторопів від цієї розповіді:

– Та ти шо! Ти кажеш, що тиждень назад розбирав стіни палацу?

– Ну да.

– Це неможливо, – сказав Саньок. – Палац уже давно зруйнований.

– Чому давно зруйнований? – здивувався Кузьма.

– І ніхто не живе в околицях замку уже давно.

– Як не живе ніхто? А селяни з Червоного?

– Це місто-привид, якого нема на карті України. Кажись, ще в кінці 20-го століття село перестало існувати, – напружив свою пам'ять Саньок.

– В кінці 20-го століття??? Як це?! – не вірив Кузьма.

– А що тобі неясно?

– Дивно ти говориш… Кінець 20-го століття… Ще ж далеко до кінця століття. Лише 52-й рік.

– 1952-й??? – уточнив Саньок.

– Так, – підтвердив Кузьма.

– У-у-у! – Саньок дістав із кишені свого смартфона і поглянув на екран, що в темряві освітив його обличчя.

– Що це? – Кузьма з жахом дивився на Санька і його апарат.

– Як що? Смартфон, – він показав Кузьмі дату на екрані. – Бачиш, яка дата? Бачиш – 2019-й рік.

Кузьма шоковано дивився на екран.

– Ти серйозно не знаєш, що таке смартфон? Не приколюєшся?

– Вперше бачу таку штуку. Ти чарівник? Чи інопланетянин?

Саньок засміявся.

– Я, кажись, починаю розуміти, – сказав він. – Ми обоє опинились у минулому. І ти потрапив через криницю сюди, і я. Ну, не дивися так. Ти з 1952-го року, я з 2019-го. І ми десь далеко в минулому – судячи з методів роботи цих селян.

– Не можу повірити… Ні, я розумію, фантастичні книжки, туди-сюди… Але ж мені це не сниться. – Кузьма вщипнув себе. – Ай! Не сон, значить…

– Ну, хоч розібрались, чого ми тут, – сказав Саньок. – Уже легше. Хоча попадос неймовірний!

Саньок сів на солому. Кузьма присів поряд.