10

Червоноград. 1820 рік

Урочище наповнювали звуки роботи. Поряд з двома баштами старого замку-фортеці зростали стіни палацу князя Кароля Понінського. Мозолистими руками кріпаків творилася нова фундаментальна споруда. Кипіла робота, кипіли жили селян від утоми. Одні возили каміння, інші здійснювали кладку стіни.

Позаду однієї з башт прибулець з двадцятого століття Кузьма нишком зібрав групу селян, задіяних на будівництві. Близько п’ятнадцяти чоловік. Він став на пеньок. Кріпаки заворожено слухали його.

– Товариші! Скільки ви ще будете терпіти свавілля і нахабство цього пана?! Він експлуатує вашу працю, змушує платити податки, а ви мовчите! Хіба він чимось кращий за вас? Чому він опинився на тому місці, а ви такі безпорадні, замість зробити щось для свого блага віддаєте час на будівництво цих хоромів! Так, я лиш тепер зрозумів, що «ломать – не строить» – дуже хороша приказка. Набагато важче щось будувати. Але треба мати ціль, для чого будувати. А яка ціль у вашого будівництва? Га? Щоб ось ця мерзенна людинка ніжила свою плоть у покоях, доки ви всі півголодні і півхолодні ледве виживаєте! Все одно колись цей замок буде зруйнований. Так навіщо робити дурну роботу?! Отямтеся! Вас більше, ви сильніші! Хтось думає так, як я?

– Я думаю! – гукнув один селянин.

– І я! – підтримав його інший.

Натовп загудів: «І я! І я!»

Гул почув наглядач Федір Пошивайло. Він швидко зібрав панських слуг і прийшов на місце імпровізованого мітингу. Слуги оточили і схопили Кузьму.

– Ану пішли до роботи! Ледарі! Дармоїди! – гукнув помічник наглядача.

– Пустіть мене! Пустіть, кажу! – лементував Кузьма.

– Ач який! – сердито сказав Федір. – Сам думав утекти, та ще й інших підбурює!

– Я не втікач! – заперечив Кузьма. – Ви мене з кимось плутаєте! Я Кузьма! Кузьма Подолюк! Колгоспник!

– Я не знаю, що таке колгоспник! – відповів Федір. – Вигадав ще слово таке! Придумав би вже більш правдоподібну брехню! Заберіть його, хай посидить, подумає.

Слуги попід руки повели Кузьму в напрямку залізних дверей у будівлі неподалік будівництва. Колгоспник опирався і кричав. Але це не допомагало: мужики були надто кремезні і дужі.

Кузьму привели в підземелля.

– Посидь охолонь! А то зовсім розгарячився! – сказав помічник наглядача.

Залізний засув на дверях гучно зачинився, і чоловік опинився в темряві.

Кузьма кинувся до дверей, гупав кулаками, бив ногами в двері. Коли емоції і запал вщухли, він понуро намацав якусь солому на землі і сів на неї.