6

У довгих літніх сутінках коливалися теплі хвилі вітру, наче відлуння задушливої денної спеки. Сільська вулиця була залита миром і розслабленістю після робочого дня. Городи стояли прибрані, подвір’я упорядковані, дерева готували новий врожай ягід і плодів. Здаля чулося, як хтось поливає квітник. Писане, пронизане українським духом село. Таке звичайне своїм порядком і водночас незвичне своєю історією і розташуванням.

Бабуся Ганна задумливо сиділа на лавці коло хати, сьорбаючи трав’яний чай зі скляного горнятка. Її неквапливі думки сполохав скрип хвіртки. Старенька пильно поглянула: хто б то міг до неї завітати о такій порі? Начебто не чекала гостей. Напружила очі, а тоді розплилася в широкій усмішці:

– Патку мій! Андрійку! Це ти?!

Андрій рішуче підійшов до бабусі:

– Так, бабуню, здрастуйте! Це я, Ваш онук.

Стара Ганна хутко поставила горня на лавку і кинулася цілувати й обіймати Андрія.

– Боже мій! Як же ти змужнів! Зовсім дорослий. Скільки років я тебе не бачила?

– Ой, та багатенько вже…

– Зовсім забув бабу! Не приїздиш. Дорослий став. Не цікаво тобі в нас тепер. Маленький був – так кожне літо приїжджав.

– Та не до того якось було. Я ж учений. Працюю все. Все ніколи. Відпочити ніколи.

– Ну нічо, нічо, – примовляла Ганна. – Все ж приїхав. І то добре. А це хто з тобою?

– А це мій колега – Роман.

– Дуже приємно, – усміхнувся Роман.

– Ганна Семенівна. Дуже приємно.

Бабуся зворушено скала руки:

– Я така рада. Не чекала таких гостей. Ходіть до хати. Втомились з дороги.

У печі затишно хрускотіли дрова. Хата наповнювалась димним ароматом і теплом. Бабуся Ганна вправно зціджувала вареники, які майже миттєво зварилися на вогні.

– Ой, так незручно, що ви чекаєте, хлопчики. Зголодніли, напевно, з дороги. Добре, що були варенички в морозилці. Я для себе мало готую. Якби знала, що ви будете. Андрійку, чому ж ти не подзвонив?

– Бабусю, не треба так клопотатися. Ми ж не маленькі. Та й по дорозі зупинялися їли.

– Ой, та шо то – ті перекуси! – Ганна Семенівна сплескувала руками. – Зараз поїсте домашніх вареничків зі шкварками. Сметанка своя, домашня, сирок.

Андрій вибачливо поглянув на Романа. Той щиро не розумів, за що Андрієві незручно: гостинність бабусі була зараз дуже доречна, адже вони справді втомилися з дороги.

– Нам і так незручно, що ми набігли як татари, – вибачався Андрій.

– Припини вже, годі. Це всі вчені такі, Романе, чи лише мій онук?

– Та різні є. Але переважно такі, – заусміхався Роман.

Бабуся протерла чистою ганчіркою стіл і поклала перед хлопцями велику миску з варениками.

Незручність швидко була подолана апетитом. Бабуся замилувано дивилася на хлопців.

– Їжте, дітки, на здоров’я.

– Як там тітка Марія? – спитав, прожовуючи, Андрій.

– Виїхали з сім’єю до Заліщиків, – відповіла Ганна Семенівна. – Там якесь житло Федір отримав. То вони й скористалися нагодою.

– Дуже радий за них, – відповів Андрій. – Шкода, що не зможу провідати.

– То ви проїздом тут опинилися? – поцікавилась нарешті бабуся.

– Та ні, бабуню, не проїздом. У справах…

– Із самої столиці у Нагоряни у справах приїхали? – не могла повірити Ганна Семенівна.

Андрій усміхнувся:

– І таке в житті буває.

– Розкажеш?

– Трохи згодом, – відповів Андрій.

– Ну, гаразд. Я дуже рада, що ви приїхали. Батьки здорові?

– Богу дякувати. Ви ж зізвонюєтесь щодня.

Бабуся Ганна хитро усміхнулась:

– І все ж то ти знаєш! Хоча про твій приїзд вони мені нічого не говорили.

– Так… Я не розповідав. Якось швидко довелося збиратися…

– Така термінова у вас робота?

– Так… – Андрій дожував останній вареник. – Бабусю… Я хотів Вас про дещо попросити…

Бабуся насторожилась: у голосі онука були нотки хвилювання.

– Про що Андрійку?

– Ви б не могли поїхати звідси на деякий час до тьоті Марії?

– Навіщо? – здивувалася Ганна Семенівна.

Андрій добирав слова, розуміючи, що його прохання прозвучало таки досить дивно.

– Ми би хотіли пожити у Вашій хаті. Та й не просто пожити, а провести деякі досліди. А оскільки я дав розписку про нерозголошення наукової таємниці до закінчення експерименту, то не можна, щоб Ви бачили.

– Це щось небезпечне? – спитала Ганна Семенівна.

– Ні, все гаразд. Просто жодна людина не повинна знати. Навіть Ви.

– У Нагорянах і такі секретні досліди?

– Ви самі чудово знаєте, яка тут унікальна місцевість, – пояснював Андрій, сам розуміючи, як дивно звучить його пояснення.

Ганна Семенівна задумалась:

– Це так, Андрійку…

Трохи поміркувавши, відповіла:

– Ну, добре, я вас залишу, якщо Марічка мене прийме. Піду подзвоню їй.

Бабуся вийшла з телефоном в іншу кімнату.

– Добре ти придумав, що їй сказати, – прошепотів Роман.

– На ходу, – пошепки відповів Андрій. – Не говоритиму ж їй, що ми досліджуємо антиматерію і що, в разі невдалого ходу подій, Нагоряни поглине чорна діра.

Роман із розумінням закивав.

Бабуся Ганна дуже швидко повернулась і переможно повідомила:

– Ну що, я домовилась з Марією. Піду збирати речі. Завтра їду. А ви, хлопці, розташовуйтеся.