5

Вирвавшись із задухи спекотного мегаполісу, Андрій Подолюк і Роман Боярчук дихали на повні груди. Вони зупинили свій «сітроєн» біля скелястих берегів Дністра. Вечір тихим теплим вітром обвівав їхні розпечені за день, проведений в машині, голови. Місце призначення було зовсім поруч, але так хотілося освіжитися річковою водою.

За мить вони плескалися у теплих дністрових водах.

– Райський куточок! – зауважив Роман, виринувши з-під води.

– Так, – погодився Андрій. – Добре, що літо: можна насолодитися його дарами і можливостями.

Вони вибралися на берег і сиділи мовчки. Було мирно. Нахлинули дитячі спогади про літо, про мандрівки і пригоди.

Сонце щільно прихилилось до горизонту. Чоловіки спохопилися: треба їхати.

До Нагорян лишалося зовсім мало. Роман був за кермом.

– Ой, Андрюхо, такі поля простоюють, – зауважив Роман. – Нема господарів на цих землях.

– А на Волині бував? – спитав Андрій.

– Якось не доводилось. А що?

– Там ще гірше, – відповів Андрій. – Я їздив з друзями. Кілька років тому. Розвалені ферми, закинуті хати – і це вздовж траси. Ми їздили в Берестечко. Туди доїхали рейсовим автобусом. А назад довелося машину спиняти. Так ідеш-ідеш, а машини не їдуть. Нема кого спиняти. І це на трасі!!! Жодна машина за пів години не проїхала повз нас! Така безлюдність… Мені тоді стало моторошно. Подумав: невже таке може бути? Невже нікому не потрібні ці простори?

– Отакої… Сумно це, – зітхнув Роман. – Така країна у нас: багата на всі можливі ресурси, велика за територією, талановита людьми – а що ми маємо? Як живемо? Навмисно стримують розвиток, навмисно створюють розруху.

– Так. І для багатьох це очевидно. І всі наче сплять, наче паралізовані, нічого не роблять.

Чоловіки понуро замовкли.

– Ну ось, майже приїхали, – сказав Роман. – Тут живе твоя бабуся?

– Так, – схвильовано відповів Андрій.

– Куди повертати?

– Ліворуч. Ще пару кілометрів – і Нагоряни.

Машина їхала повз закинуту ферму.

– Бачиш, які стіни? – Андрій звернув увагу Романа на фермові споруди. – Червоний камінь… Тут його багато. Але чомусь не захотіли видобувати. В радянські часи для будівництва свиноферми розібрали частину замку. Голова колгоспу наказав.

– Совєтські варвари, – іронічно зітхнув Рома.

– Моя бабуся розказувала, що дядько мого тата теж брав участь у цих роботах – стіни розбирали на будматеріали.

– О-о, то ти з родини варварів? – засміявся Роман.

– До речі не смішно, – мовив Андрій. – Він прямо там і зник за загадкових обставин. На території замку. Товариші розповідали, що жодного сліду не знайшли, тільки кашкет у криниці. Просто щез. І ніколи ніде не з’являвся… Кузьма звали…

– Якась байка, – хмикнув Роман. – І що ти, як учений, про це думаєш?

Андрій знизав плечима:

– Думаю, що могло статися що завгодно…

– Ще скажи, що там якийсь свій бермудський трикутник.

– А хто його знає. Ми ж недарма обрали це місце для експерименту, – міркував Андрій.

Андрій зажурився:

– Давно не бачив бабусю… Не знаю, чим скінчиться експеримент… Мені часом страшно… Раптом усе піде не так? Тоді не тільки ми постраждаємо, а й жителі села…

– Так, Андрюхо, не думай про це, – строго мовив Рома. – А то ще накличеш щось не те.

– Не можу не думати. Ми ж маємо справу з досі не відомими величинами, з новою технікою. Це великий ризик.

– Припини, будь ласка. Бо зараз і в мене почнеться паніка. Ти ж учений.

– Учений… – гірко видихнув Андрій. – Але до всього я ще просто людина. Зі своїми слабкостями…

Автівка поволі їхала вулицею Нагорян. Непомітно позаду плентався чорний «кіа спортедж». За тонованими вікнами, в яких відображалася заграва вечірнього неба, сиділи тверді і незворушні люди Савка. Ездер і Мурат були нетутешні. Вони, колишні військові, мали кремезну статуру, великі мускули і жорсткий погляд. За кермом сидів Саньок – права рука Савка. Сам Савко пильно дивився за машиною вчених і давав вказівки водієві.

Заграла мелодія на Савковому смартфоні.

– Так, Гаспар. Ми в них на хвості… Ні, вони нас не бачили… Не сумнівайся… Добре, я повідомлю, коли будемо на місці.

Савко сховав телефон.

– Пригальмуй трохи, – скомандував він. – Вони паркуються.