3

Спека важкою пітною долонею накрила асфальтовані вулиці Києва. Бетонні багатоповерхівки хапали ротами ледь відчутні на висоті коливання вітерцю, що вперто не хотів спуститися додолу і освіжити розплавлений від літньої гарячки пейзаж. Ліниво пленталися автівки, шукали затінку пішоходи, всі, як один, освіжаючись щомиті прохолодною водою з пластикових пляшечок.

Тридцять шість градусів у затінку не стали однак причиною зупинити життя великого міста. І, діставшись до порятованих кондиціонерами офісів, люди робили свою роботу, забуваючи, що за бортом майже пустеля Сахара удень.

Вадим Михайлович, директор інституту, сидів у зручному кріслі і загадково дивився на молодого ученого, що ніяково присів на стілець біля його столу. Витримавши паузу, директор усміхнувся:

– Ну що, Подолюк, вхопив ти свою удачу за хвіст! Деякі десятиліттями працюють, а досі так і не реалізували своїх ідей. Сам знаєш чому. А тобі, прониро, шалено пощастило! Вітаю!

Андрій стрепенувся:

– Дякую, Вадиме Михайловичу! Це справді велика честь для мене. А де буде проводитись експеримент?

Директор поправив окуляри і пильно поглянув на вченого:

– О-о-о! Це дуже цікаве місце. Місто, якого немає на карті. Червоноград.

– Та є ж на карті Червоноград… – спробував заперечити Андрій.

– Інший Червоноград є. А нашого – уже давно нема. Це Заліщицький район. Біля села Нагоряни.

Андрій не міг приховати здивування:

– Та це ж село мого батька…

Перед очима Андрія розгорнулися картини його дитинства.

Маленький хлопчик семи років, сидів на колоні біля княжої усипальні і дивився на башти Червоноградського замку. Вони вивищувались над лісистим пагорбом, неначе два велети, що стояли на сторожі запечатаного у віках древнього духа – духа колишніх епох, у які вони були героїчними учасниками. Німі охоронці затихлих таємниць історії цього краю.

Спустившись із пагорба, малий Андрійко біг ґрунтовою дорогою, минаючи кам’яний місток. Земля тут була вся червона, і каміння теж переважно червоне. Не таке, як у них у Києві. Хлопчик часто запитував бабусю, чому тут така червона земля. Бабуся щось намагалася розказувати, вигадувала казки, в які Андрійко ще тоді вірив.

Він любив стояти під велетенськими баштами замку, відчуваючи шалений захват, адже в його Києві такого не було.

– А що не знайшлось більш безлюдного місця? – спитав Андрій, ніби отямившись. – Ви ж знаєте, як це небезпечно… Ми ж не можемо прогнозувати наслідки експерименту… Чому не якесь інше місце?

– Ну, це питання уже вирішене, – відповів директор. – Ми нічого змінювати вже не можемо. Так захотіли спонсори. Ти ж, напевно, знаєш, там був кратер вулкана. Їх зацікавила саме ця місцевість. Ймовірність успіху там значно більша…

– Але ж у моєму списку не було Червонограда… – заперечив Андрій.

– Я знаю, – сказав Вадим Михайлович. – Але вони самостійно обрали місце. І це твій шанс, Андрію. Бог з ним – з місцем. Так, як ти, ніхто не зробить цієї справи. Це ж твоє відкриття.  І вони це розуміють. Тому й дозволили тобі. Я вже домовився на вищому рівні про опіку експерименту, про конфіденційність. Сам розумієш, ніхто не повинен знати. Асистентом візьмеш Романа Боярчука.

Андрій стояв мовчки, опустивши очі.

– Чому мовчиш? Невже тепер, коли українська наука нарешті отримала шанс вийти на світовий рівень, ти відмовишся? І даси змогу америкосам знов отримати лаври першості???

Андрій зітхнув і твердо поглянув на директора:

– Ви праві. Я повинен це зробити. Я згодний. Коли нам вирушати?

– От і добре, – директор, поправивши окуляри, проясніло поглянув на Андрія. – Підпиши у Людмили Мирославівни папери, візьми все необхідне і можеш вирушати хоч наступного тижня.

– Дякую Вам, Вадиме Михайловичу, за… За Вашу любов до України.

Директор заусміхався:

– Давай, іди. Готуйся до поїздки. Успіхів! Тримай мене в курсі.

– Так, звісно.

Андрій покинув кабінет. А Вадим Михайлович ще довго сидів непорушно, в глибокій задумі, смакуючи майбутній успіх надзвичайного експерименту.