2

Тернопіль. Наші дні

Осяяний помаранчевими призахідними променями, кабінет Іллі Сергійовича, державного чиновника високого рангу, виглядав особливо привабливо: лаковане дерево його оригінального, зробленого на замовлення столу світилося ніби зсередини; дерев’яні стіни зі старовинними картинами, дерев’яна лакована підлога – все з різних порід дерева, все було зроблене винятково під замовлення вправними майстрами. Сам чиновник, вільно розвалившись у шкіряному кріслі, гортав на ноутбуці сторінки соцмереж.

У двері постукали. Симпатична світловолоса секретарка повідомила:

– Ілля Сергійович, до вас пан Гаспар Лейбман.

Гаспар, не чекаючи запрошення, зайшов слідом за словами секретарки.

– О-о-о! Вітаю, Гаспаре! – Ілля Сергійович піднявся з-за столу і потис руку гостеві. – Прошу сідати.

Гаспар, дорого вдягнений чоловік 45 років, вмостився у крісло поряд зі столом чиновника.

– Як ти? – спитав Гаспар, примружуючи очі.

– Та нічого, завдяки тобі! Вип’єш чого-небудь? – запропонував чиновник, беручи в руки графин з дорогим віскі.

– Можна, – відповів Гаспар.

– Віскі?

– Так. З льодом.

Ілля Сергійович налив віскі і подав склянку гостю.

– Ну що, як там наші справи? – запитав чиновник, зробивши невеликий ковток і спрямувавши пильний погляд на Гаспара.

– Все чудово, – усміхнувся Гаспар. – Але я прийшов з приводу іншого. Що там з моїм туркомплексом? Уже всі папери готові?

Чиновник почав м’ятися:

– Я саме хотів тобі дзвонити…

– Ілля Сергійович! Ти мене лякаєш! Кажи, що там у тебе?!

– М-м… Розумієш, тут таке діло…

– Ну?! Не тягни! – Гаспар втрачав терпіння, так само, як рівний тон голосу.

– Мені сьогодні подзвонили з Києва… – неохоче видавив із себе Ілля Сергійович. – Сказали, що територія замку на деякий час буде охоронною. Якісь там експерименти будуть проводитись…

– І довго це?

– На жаль, не сказали. Але повідомили, що якщо експеримент буде вдалим, то територія буде під охороною. І жодних будівництв.

– Що?! Які ще експерименти? – почервонів Гаспар.

– Якісь наукові, – відповів Ілля Сергійович.

– І відколи це наука має таку кришу? – нервово реготнув Гаспар.

– Та я й сам толком не в курсі. Але чув дещо. Ніби це американці зацікавились якимись там дослідженнями і вирішили здійснити фінансове вливання в нашу науку. І чомусь ці експерименти мають проводитись саме у нас і саме в тому замку.

Гаспар нервово пив віскі.

– Оце кидалово! – випалив він. – Я ж уже підписав угоду з поляками, розумієш? І вони вже перевели кошти на мій рахунок і незабаром чекають від мене звіту про початок будівництва! Ти навіть не уявляєш, які це гроші, Сергійович! Навіть не уявляєш!

– Можу лише здогадуватись… – виправдовувальним тоном ледве чутно відповів чиновник. – Але зарадити ніяк не можу. Ти ж сам знаєш. В мене вже майже все було готово, все зробив, що ти просив, аж раптом цей дзвінок…

– Ну, нічого… Ми ще побачимо… – мовив задумливо Гаспар.