1

1952 рік, село Червоне

Над лісистими пагорбами у Червоному нависла хмара важкого гулу, відлуненого самого в собі. Ніби нав’язлива мелодія, що циклічно повторювалась – монотонно і монохромно. Це гудіння піднімалося з урочища, в якому заховався між лісами і яром старовинний замок. Тепер він вив від болю, адже комусь знадобилися його стіни, його плоть, що мала померти, аби потім відновитись у новому тілі – ганебному і непристойному для такого велетня історії.

 Петрович, 45-річний мускулистий колгоспник, у картузі, з цигаркою в зубах, заповзято видовблював кувалдою камінь із зруйнованої палацової стіни. Йому вторили веселун Семен, простуватий Вітько і москаль Сан Санич, чоловік старшого віку. Вони ломами і кувалдами люто розбивали недоруйновані стіни з червоного каменю. Інші колгоспники складали каміння на тачки і вивозили.

– Ну, й жили ж вони – ті буржуї! – голосно сказав Петрович, витираючи з чола рясні краплі поту і сідаючи перекурити.

– І нащо їм стільки хоромів було? – дивувався Вітько.

– Тепер у їхніх хоромах наші свинки жити будуть! Ха-ха! – сміявся Семен.

– А свиноферму теж ми будемо рихтувати? – поцікавився Вітько.

– Кому як пощастить, – відповів Семен. – З твоїм везінням – ти не тільки ферму будуватимеш! Ха-ха-ха!

Вітько надувся і мовчки продовжив працювати.

Новий етап роботи тривав ще з пів години.

– Е-ех! Зараз би перепочити… – зітхнув Вітько.

– Треба добити, а то Федорович побачить, що відпочиваємо і запише нас на ГЕС, як Кузьму, – напоумляв трудівників Петрович.

– Ой, ні! – і Вітько з іще більшим завзяттям лупав камінь.

Колгоспники працювали, не зупиняючись. До них підійшов молодий чоловік гарної статури з виразними блакитними очима.

– Ха-ха! Промовка про вовка! – сказав Семен.

– Що, Кузю, вже все зробив? – глузував з Кузьми Петрович.

Кузьма хитро усміхнувся:

– Та на сьогодні все, впорався. Ви ж знаєте, як я працюю!

– Килограмм чефира в одно хлебало, да с грандоликом, – и до обеда пятки сверкают! – прокоментував Сан Санич. Чоловіки голосно зареготали.

– Я б уже з вами почав, поміг би, – стоїчно мовив Кузьма. – Зашиваєтесь ви тут без мене. Але так їсти хочеться. У вас нічого нема? Бо я сьогодні не встиг запастися.

Петрович хотів було покепкувати з Кузьми, але стримався:

– Є в нас. Хліб, сало. Біля старої криниці лежать торби. Біжи поїж, та й приходь. Федорович уже питав за тебе.

– Ох уже цей Федорович… – пробурчав Кузьма. – Дякую, хлопці! Я хутко!

У густих заростях поодаль була старовинна криниця. Бозна, скільки років їй було і свідком яких подій була ця кам’яна пані.

Кузьма підійшов до криниці, де побачив торби. В одній була хлібина, в другій – завернуте в стару газету сало. Він сів на землю, відкраяв собі товстий шмат хліба і пару шматочків сала і смачно зажував. Раптом подув сильний вітер і зірвав з його голови кашкета. Кузьма хотів було його втримати, але пізно зметикував: кашкет злетів угору, а потім різко упав до криниці.

– Овва! – вигукнув Кузьма, витираючи жир із губ. Він встав і нахилився над колодязем. Глибина криниці здалась йому незначною. Кашкет був майже новий, шкода було його так залишити. Чоловік перекинув одну ногу, затим другу і, тримаючись за старезне каміння, помалу спускався на дно криниці. Раптом почулось якесь дивне гудіння – неначе зграя бджіл. Кузьма озирнувся – але нічого не побачив. Ще крок – і він мав опинитися на висохлому дні. Він відпустив руки – і розчинився в повітрі…

Минуло пів години, відколи Кузьма пішов на обід. Колгоспники завзято продовжували працювати. До них навідався Федорович.

– Ну що, хлопці, де той нероба? – спитав він.

– Це Ви про Кузьму, Федоровичу? – уточнив Петрович.

– Ну, а про кого ж іще?! Ви в мене всі роботяги! – усміхнувся Федорович.

– Та пішов десь по інструменти, – доповідав Петрович. – І щось забарився. Вітю, зганяй, подивись, де він там застряг.

Вітько гукнув:

– Ага! Я хутко! – і побіг у бік криниці.

– Дивіться мені, хлопці, не спускайте з нього очей. Таких весь час пильнувати треба! – давав настанови Федорович.

– Так точно, товаришу командире! – відповів Петрович.

Вітько так хутко біг до криниці, що аж упрів. Не побачивши там Кузьми він роззирнувся довкола, заглянув у кущі.

– Кузьма-а-а! Кузьма-а-а!!! – гукав Вітя. – Ти де-е-е?! Відгукнись!!! Товариш командир про тебе запитував! Вихо-о-одь! Кузьма-а-а! Агов! Ну, й де тебе лихий носить?!

Ще швидше, ніж уперед, він біг назад до товаришів.

– Мужики! Нема його ніде. Як крізь землю провалився… – розгублено сказав Вітько.

Усі разом колгоспники пішли до криниці. Вони обійшли усе довкола. Семен зазирнув до колодязя і побачив там кашкет Кузьми.

– Агов, хлопці, дивіться!

– Кашкет Кузьми, – підтвердив Петрович. – А де ж він сам?..

Мужики в задумі стояли і міркували, де б міг подітися Кузьма. Відтак вирішили, що той просто відлинює від роботи, і пішли працювати далі.

Увечері на сполох забили родичі Кузьми, бо той не повернувся додому.