Глава 6. Епілог.

15 лютого 2025 року, субота. 09:00 ранку. Гонолулу, Гаваї. Головне управління поліції (HPD Headquarters).

Ранок суботи в управлінні на вулиці Алапай пахнув вчорашньою кавою, яка за ніч перетворилася на гіркий дьоготь, та свіжим чорнилом принтерів. Сонце, що вже заливало місто, тут, у бетонній коробці з кондиціонерами, здавалося чимось далеким і несправжнім. Лейтенант Блеквуд поставив останній підпис на сімдесятій сторінці справи й зі стукотом кинув ручку на стіл. Він протер червоні від недосипу очі.

— Pau (Закінчено), — видихнув він, розминаючи затерплу шию.

Сержант Еме Кауа сиділа за сусіднім столом, дожовуючи musubi (рисову кульку зі спамом). Вона виглядала свіжішою за Олівера, хоча спала не більше за нього.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав автобус на маршруті до Каліхі, — зауважила вона, витираючи пальці серветкою. — П'ять годин, Олівере. Ти кричав на окружного прокурора в його кабінеті п'ять годин. Я думала, він викличе охорону.

Олівер відкинувся на спинку стільця. Його тіло нило.

— Він хотів пришити їй замах на вбивство першого ступеня. Це двадцять років в'язниці. Двадцять років за те, що вона зірвалася після п'ятнадцяти років брехні. Я закінчив писати чорновий рапорт ще опівночі і міг би піти додому спати, але я не збирався віддавати Сару на поталу цьому бюрократу.

— І ти його дотиснув?

— Я ледь не зірвав голос, доводячи, що вона знала анатомію. Якби Сара хотіла його вбити, то вона б била по голові. А це тяжкі тілесні в стані сильного душевного хвилювання. Плюс, вона здалася добровільно.

— Маркус Рід теж допоміг, — нагадала Еме.

— Так, — кивнув Олівер. — Добре, що він виявився достатньо наляканим, щоб офіційно відмовитися писати заяву. Він стверджує, що це був «нещасний випадок», хоча всі розуміють правду. З урахуванням мого рапорту і відсутності заяви потерпілого, прокурор здався. Адвокат каже, що Сара відбудеться умовним терміном і обов’язковою психотерапією.

— Вона повернеться в Чикаго?

— Ні, — Олівер подивився у вікно, де вітер ліниво гойдав верхівки пальм. — Саймон залишається вчитися тут. Сара вирішила залишитися на острові, поки триватиме суд. Знайде роботу, буде поруч із сином. А Маркус... Маркус полетів першим рейсом сьогодні вранці. На милицях і в бізнес-класі. Сам.

Еме хмикнула, допиваючи свою каву.

— Карма ніколи не губить адресу.

Олівер помітив, що Еме знову дивиться на свій телефон, ледь помітно всміхаючись куточками губ. Це була не та професійна усмішка, якою вона нагороджувала його чи підозрюваних. Це було щось особисте і тепле. На екрані її смартфона світилося повідомлення від Деніеля Блеквуда:

«Чув, ви закрили справу. Сподіваюся, Олівер не надто тебе втомив. Якщо треба буде сховатися від паперової роботи, то у мене в морзі завжди тихо і прохолодно. ;)»

Еме швидко набрала відповідь:

«Ти ж знаєш, Денні, я не боюся привидів. Але боюся нудних звітів. Можливо, зайду пізніше.»

Вона відклала телефон і зустріла уважний погляд Олівера.

— Що?

— Нічого, — Олівер важко підвівся, беручи свою куртку зі спинки стільця. — Просто радий, що ти вмієш усміхатися, сержанте.

— Не звикай, haole, — відрізала вона, але вже без колишньої гостроти, швидше за звичкою. — Ти непогано впорався вночі з прокурором. Повага. Але наступного разу каву все одно платиш ти.

— Домовились, — Олівер відсалютував їй двома пальцями. — Я додому. Мені треба виспатися... і поговорити з донькою.

10:30 ранку. Район Маноа (Manoa Valley).

Долина Маноа зустріла його своєю фірмовою погодою: яскраве сонце пробивалося крізь дрібну, як срібний пил, мряку. Це місце було абсолютною протилежністю бетонному центру. Тут було тихо, густо-зелено, і повітря пахло мокрою землею та диким імбиром. Будинок, який дістався їм від тітки Лари, був старим, класичним дерев'яним бунгало з широкою верандою (lanai), оповитою плющем. Олівер припаркував 4Runner і кілька хвилин просто сидів у машині, слухаючи стукіт крапель по даху. Він розкрив злочин, бився п'ять годин за жінку, щоб врятувати її від в'язниці, але відчував, що найважча розмова ще попереду. Він вийшов на веранду. Лара сиділа у плетеному кріслі, підібгавши ноги. В руках вона тримала свій старий плівковий Canon AE-1, дбайливо протираючи об'єктив спеціальною ганчіркою.

— Привіт, тату, — сказала вона, не підводячи голови. — Ти пізно. Я думала, ти приїдеш ще вночі.

— Робота затягнулася. Довелося воювати з прокурором. Вибач, — Олівер важко опустився на сходинку біля її ніг, відчуваючи, як гуде кожна кістка. — Як ти?

— Нормально. Зробила кілька класних кадрів вчора. Тіні були довгі.

Раптом до будинку під'їхав знайома машина. Олівер миттєво напружився. Це була машина Лейлані. Його колишня дружина вийшла з авто. Вона була в простій лляній сукні, волосся розпущене вітром, така ж красива, як і в день, коли вони познайомилися. Але тепер у куточках її очей залягла глибока втома. В руках вона тримала шкіряний рюкзак.

— Лара забула це в мене вчора, — сказала Лейлані, піднімаючись сходами. Вона простягнула рюкзак доньці.