Глава 2.

14 лютого 2025 року, п’ятниця. 11:00. The Queen's Medical Center (Медичний центр Королеви).

Лікарня "Queen's" на Панчбоул-стріт це місце, де закінчуються багато вечірок Вайкікі. Тут пахло стерильністю, холодною кавою і тим особливим видом страху, який виникає, коли ти розумієш, що твоя страховка може не покрити те, що ти накоїв. Олівер і Еме вийшли з палати інтенсивної терапії. Двері за ними зачинилися з м’яким шипінням пневматики.

— Він не скаже ні слова, — констатувала Еме, ховаючи блокнот у задню кишеню джинсів. — Впертий, як віслюк. Каже, що впав, і крапка. Адвокат вже їде.

Олівер потер перенісся. Маркус Рід був накачаний знеболювальним, але його брехня залишалася тверезою.

— Він захищає нападника. Або боїться його до смерті, або... це щось особисте. Дуже особисте. Ти бачила його очі? Там не страх перед бандитами. Там сором.

Вони підійшли до зони очікування. Олівер дістав телефон. Екран показував пропущені дзвінки від Лари, але він не міг зараз говорити з донькою. Йому потрібен був експерт. Хтось, хто читає кістки краще, ніж він читає людей.

— Кому дзвониш? — запитала Еме, помітивши його вагання.

— Деніелю.

Еме підняла брови. Вона знала ситуацію. Весь HPD (Honolulu Police Department) знав ситуацію.

— Ти впевнений? Минулого разу ви ледь не побилися на парковці.

— Мені потрібен висновок патологоанатома, Еме. Лікарі швидкої лікують живих, вони просто фіксують "тупа травма". Мені потрібно знати механіку удару.

Олівер натиснув виклик. Гудки тяглися вічність. Нарешті, голос на тому кінці пролунав холодно, як сталь скальпеля:

— Швидше, Олівере. У мене на столі тіло серфера, і він не любить чекати.

— Привіт, Деніелю. Мені потрібна послуга. Я скинув тобі на захищений сервер знімки з «Queen's». Пацієнт Маркус Рід. Поглянь на великогомілкові кістки.

— Я не твій приватний консультант, — відрізав Деніель. — У мене своєї роботи по горло.

— Це для справи, Деніелю. Будь ласка. Там щось не сходиться. І... Еме тут зі мною. Вона теж просить.

Пауза на лінії стала важкою.

— Еме там? — голос брата змінився, пом’якшав на півтону, хоча все ще залишався напруженим. — Чому ти одразу не сказав? Дай мені дві хвилини. Я буду в холі, я якраз закінчив консультацію в морзі внизу.

Олівер опустив телефон і подивився на напарницю.

— Він прийде. Заради тебе.

Еме закотила очі, але куточки її губ ледь помітно здригнулися.

— Не починай, Олівере. Він просто хороший хлопець. На відміну від деяких кар'єристів з Лос-Анджелеса.

Через п'ять хвилин у холі з'явився Деніель Блеквуд. Він був молодший за Олівера на три роки, але виглядав старшим через суворий вираз обличчя і темні кола під очима. На ньому був блакитний хірургічний костюм (scrubs) і білий халат, розстебнутий навстіж. Він пах ментолом — старою звичкою патологоанатомів, щоб перебити запах формаліну.

Він простягнув руку Еме, ігноруючи простягнуту руку Олівера.

— Howzit, Eme? (Як справи, Еме?) Виглядаєш втомленою. Знову він ганяє тебе по всьому острову?

— Робота є робота, Ден, — Еме усміхнулася йому тепліше, ніж будь-коли усміхалася Оліверу. — Дякую, що прийшов.

Деніель дістав планшет, відкрив файл і повернув екран до них. На чорно-білому рентгенівському знімку білі лінії кісток ніг виглядали як розбита порцеляна.

— Це красиво, — сказав Деніель без емоцій. — У жахливому сенсі.

— Що ти бачиш? — запитав Олівер, намагаючись тримати професійну дистанцію.

Деніель навіть не глянув на брата, звертаючись виключно до Еме:

— Дивись сюди. Обидва переломи поперечні, чисті. Немає осколків, які бувають при падінні або ДТП. Це був цілеспрямований удар важким, але компактним предметом. Циліндричним.

— Бита? — запитала Еме.

— Ні, бита лишає ширшу зону ураження, гематому на пів ноги. Тут удар точковий. Це телескопічна дубинка, Еме. Сталева, з обважнювачем на кінці.

Деніель збільшив зображення.

— І ось що найцікавіше. Удар нанесений у саму середину діафіза великогомілкової кістки. Це найболючіше місце. Тут найменше м'язів, тільки шкіра і окістя. Той, хто бив, знав анатомію. Або принаймні знав, куди бити, щоб вимкнути людину болем, але не вбити.

Олівер кивнув, записуючи в блокнот.

— Знання анатомії. Військові? Поліція?

Деніель нарешті перевів погляд на брата. Його очі звузилися.

— Так. Це удар, якому вчать у спецпідрозділах для знешкодження супротивника без летальних наслідків. Це каральна операція, Олівере. Хтось хотів, щоб цей хлопець страждав, а не помер. Це особисте.

— Дякую, Ден, — сказав Олівер. — Ти дуже допоміг.

Деніель вимкнув планшет.

— Я роблю це не для тебе. Я роблю це, щоб закрити справу і щоб Еме могла спокійно поїсти. Ти повернувся два місяці тому, але ти досі не був на могилі батька.