25

— А це моя улюблена іграшка, мій робот, — від моїх думок мене відволік хлопчик років десяти, — подарунок на день народження. Я усюди з ним ходжу, навіть сплю. Ніколи його не залишаю, — він обійняв свою іграшку і простягнув мені.

— Дуже гарний, — я посміхнулась, стримуючи сльози, — я б теж такого хотіла.

— То може вам теж подарують такий на день народження? Я би подарував. Ви дуже гарна.

— Дякую, — я посміхнулась йому і дитина побігла гратися з друзями. 
Тут надзвичайно важко було знаходитись. Декілька разів я заплющувала очі, щоб не плакати. Усі ці діти залишені напевно самою долею. У когось батьки померли, від когось відмовились, когось забрали через рішення суду. І всі ці діти з поламаними долями, але в їхніх очах є надія, що колись прийде мама і забере додому. Я сиділа на маленькому дитячому кріслі і перебирала пальцями, поки Іларія розмовляла з директоркою дитячого будинку. Встигла поговорити з багатьма дітьми і від цього всього просто краялось серце. Хотілось і одночасно бути тут з ними, і одночасно пошвидше піти, бо серце такого не витримує.

— Усе, ми закінчили, — Іларія підійшла до мене, — домовились про те, що і скільки треба пошити.

— Це чудово, — я посміхнулась, — дуже рада, що ми змогли домовитись.

— Так, — Іларія бігло посміхнулась і важко видихнула, — ну ходімо вже, бо ще маю багато справ, — вона швидко вийшла на вулицю, а я поспішила за нею.

— Що з вами? Погано? — перепитала я.

— Ні-ні, просто…це просто…

— Все добре?

— Просто дитячі будинки і діти це для мене надзвичайно болюча тема, — жінка протерла очі пальцями.

— Справді? Я не знала…— ніяково сказала я.

— Звідки ж тобі знати, — вона сумно посміхнулась, — цього майже ніхто не знає.

— Якщо вам важко про це говорити…

— Ні, все нормально. Просто…я виросла у дитячому будинку, хоча у мене і була мати. Пиячка. Мене забрали у неї у вісім років, а вона навіть не намагалась мене повернути. Я була їй не потрібна. А де вона зараз і що з нею я поняття не маю. Коли я завагітніла, то була така щаслива. Знала, що дам своїй дитині усе, чого мені так бракувало. Але у мене стався викидень. Це був просто шок. Через це чоловік від мене пішов, навіть не підтримав, не вислухав. З тих пір моє життя кардинально змінилось, але у ньому тепер зовсім немає місця чоловікам. Є лише я і моя робота. Але коли я зустріла тебе, побачила, Як ти схожа на мене, то щось таке приємне зародилось всередині. Мені так хотілось уявляти, що ти моя дочка, бо може саме такою я б її і уявляла.

— Я…я вам співчуваю, це так тяжко. Вибачте, що змусила про це говорити. І це…дуже приємно, що ви до мене так ставитеся, я навіть не…не очікувала.

— Нічого, все нормально. Поговорила і стало трохи легше. Зможу краще попрацювати сьогодні.

— Ви не будете проти, якщо я піду сьогодні трохи раніше? У мене просто має бути зустріч.

— Звичайно, іди. Мама відпускає тебе, — вона засміялась і я теж.

Було надзвичайно приємно почути, що Іларія ставиться до мене, як до доньки. Це вселяло якусь впевненість і важливість. Після цього хотілося працювати ще краще, ніж раніше, бо не хотілось її розчаровувати. В цей день ми виконали колосальну роботу, але мені довелось піти, бо попереду мене чекала зустріч з Марком. Я одягла строгий костюм, щоб хоч трохи здаватись якоюсь бізнес-леді. На щастя, за стійкою була зовсім інша дівчина, не та, що весь час косо на мене дивилась, поки я чекала на Марка.

— Добрий вечір, у мене назначена зустріч із Марком Андрійовичем, — впевнено сказала я.

— Так, хвилинку, — дівчина щось набрала на своєму комп‘ютері, — так, все вірно. Підіймайтесь, будь ласка, на сьомий поверх у тринадцятий кабінет.

— Дякую, — я посміхнулась і підійшла до ліфта. Серце забилось сильніше, руки затремтіли, по спині пробігли мурашки. Здається, я ще ніколи так не хвилювалась. Вийшовши з ліфта на сьомому поверсі, я трохи поблукала, але все-таки знайшла потрібний кабінет. Легенько відкривши двері, я побачила Марка, що стояв обличчям до великого панорманого вікна і розмовляв по телефону. Але коли він почув, що я зайшла, то одразу все завершив і повернувся.

— Добрий вечір, ви…Алісо!? — він відразу нахмурився.

— Привіт, — я легенько посміхнулась і підійшла ближче, — не чекав?

— Зовсім ні, — коротко відповів Марко.

— Я мусила якось з тобою зустрітись, тому вирішила використати твою тактику обману. Пробач.

— Навіщо ти прийшла? — він похитав головою, — я зробив тобі, здається, приємний сюрприз тоді, а не…

— А я неприємний? — голосно запитала, — не думала, що колись від тебе таке почую.

— Ніколи не думав, що ти мене так легко кинеш і відмовишся від почуттів, — він запхав руки в кишені штанів і знову розвернувся до вікна, — ще й отримав по обличчю через твого героя-коханця. Це було просто феєрично. Просто Отелло.

— Він не мій. Ніколи ним не був і ніколи не буде. Це була просто величезна помилка.

— Настільки величезна, що ти майже вийшла за нього заміж. Фантастика, — Марко продовжував стояти спиною і мене це дратувало. Але так він хоча б слухав мене, тому я намагалась не зважати на таку його поведінку.

— Я мала врятувати тата. Точніше, хотіла. Мені запропонували роботу мрії і розповіли про проблеми тата. В голові був хаос. Я розгубилась, налякалась… тому й не поїхала з тобою. Павло, той що ненавидів мене на роботі, виявився моїм рідним братом. Батьковим сином, але він покинув їх і зіпсував їхнє життя. А потім почав красти у фірми тата Олега. Вони обоє шантажували мене тим, що я зустрічаюсь з Олегом, а мій тато в безпеці. Я погодилась. Думала, що це ненадовго, але батьковий апетит до грошей бездонний. Потім я дізналась…що ти загинув. Мій світ перевернувся, Марку, розумієш? Я отримала проблеми з нервами, у мене постійно тремтіли руки, особливо при згадці про тебе. Я була в тупику і не могла вибратись. Потім я дізналась, що мій батько чудовисько, який заслуговує на все, що з ним мало би статись. Але що робити далі, я не знала. Але зрозуміла своє кохання до тебе. Хоч і це коштувало мені надто дорого і було важко, але я все зрозуміла.