20

Я прокинулась від звуку дзвінка у квартиру, що дуже неприємно віддавав у сонній голові. Піднявшись, трохи розімнула шию, бо задрімала у кріслі, яке явно не підходило для сну. Трохи поплескавши себе по обличчі, пішла відчиняти двері.

— Добрий день, — на порозі стояла медсестра.

— Добрий, — коротко сказала я, — думала ви прийдете трохи пізніше. Він ще спить.

— Нічого страшного, це не завадить мені працювати. Просто сьогодні щось надто багато пацієнтів вдома, мушу встигнути до всіх.

Я з розумінням закивала і провела жінку до спальні, де зараз мирно спав Олег. Його ліки йому допомагають, проте страшенно забирають сили, тому він прокидається лише, щоб поїсти, сходити в душ і власне пити ці ж самі ліки. Медсестра підійшла до його руки і почала щось там робити, аби замінити крапельницю. Я ж відвернулась, бо страшенно боюся всяких уколів і голок, навіть дивлячись на це, мене охоплює паніка і починає нудити. Мабуть через це я майже ніколи і не хворію або ж віддуваюсь легенькою простудою. Бо, наприклад, якби довелося здавати кров для аналізів, мене б довелось прив‘язувати до крісла ланцюгами.

— Йому ще довго потрібно буде з ними лежати? — поцікавилась я, коли побачила, що жінка вже закінчила.

— Поки що це остання. Увечері він би вже мав обійтися без неї. Не знаю, чи зможу я зайти до вас ще раз, але якби стало гірше, обов‘язково зателефонуйте мені. Ось тут я залишу ще одну дозу, — медсестра поставила на столик біля ліжка невелику скляну баночку і саму систему крапельниці, — якщо раптом буде потрібно, я проконсультую вас, як її вставити.

Лише від самих цих слів у мене пробіг мороз по шкірі і сильніше затремтіли руки.

— Сподіваюсь, що все буде добре і це не знадобиться, — я натягнуто посміхнулась і провела її на вихід. Закривши за жінкою двері, я вперлась в них руками і зробила декілька глибоких вдихів. Чому все що пов‘язане із медициною, викликає у мене такий панічний страх.

— Алісо…ти тут? — почувся хриплий голос Олега.

— Чому ти прокинувся? — я вперлась в одвірок, розуміючи, яка втомлена.

— Хочу пити, — він почав вставати, але трубка, що стирчала з його руки, зупинила ці намагання, — бляха, це ще досі тут, — Олег закотив очі і знову опустився на ліжко.

— Тримай, — я подала йому пляшку з водою. Він зробив декілька великих ковтків і випив майже половину вмісту.

— Як мені це вже набридло, — він сів, зручніше вмостившись на подушках.

— Просто треба було трохи думати головою, — я сіла на ліжко біля його ніг, — і піти до лікаря одразу, а не коли вже було пізно. Точніше, ти ж просто втратив свідомість.

— Годі, будь ласка. Твоєї однієї лекції на цю тему вже було достатньо.

— Як ти себе почуваєш? — трохи сумно спитала я, бо виглядав Олег не надто добре. Бліда і суха шкіра, темні кола під очима, важке дихання.

— Вже краще, ніж було. Але не так, як би хотілося.

— Твоя мама телефонувала… я сказала, що ти спиш. Вона дуже хвилюється.

— Треба було їй сказати, що все добре. Бо вона така, що може ще й приїхати сюди. Повір, це буде просто пекло, — за всі ці дні він вперше засміявся.

— Мені сьогодні треба буде на роботу. Ти зможеш побути сам?

— Алісо, я просто трохи втомився, а не немічна людина.

— Трохи втомився? — я підняла одну брову, — у тебе ледь нервова система не сказала «до побачення». Мозок вирішив тебе виключити, щоб хоч трохи відпочити. Тим більше, ось ця штука, — я постукала пальцем по банці, з якої крапали ліки, — тримає тебе в ліжку. 

— На щастя, штатив на колесиках, зможу трохи походити, — ображено сказав Олег і відвернувся до вікна.

— Гірше малої дитини, — я закотила очі.

Я вмовила його ще трохи поспати і коли переконалась, що він заснув, вийшла зі спальні, щоб зібратись на роботу. Вся ця ситуація змусила мене замислитись над тим, що я егоїстка. Думала лише про себе, про свої переживання і проблеми, зовсім не помічаючи те, що відбувається з Олегом. У нього майже стався нервовий зрив, через постійне емоційне напруження і хвилювання. А я б мала помітити, що він вже давно нормально не спав, що вдома він практично нічого не їв, не питала, як справи у нього на роботі і чи взагалі є якісь проблеми. І до цього всього ми постійно сварились. Мені ж на це все було байдуже, а Олег через свої почуття приймав близько до серця кожне слово. Деколи хотілось перед ним навіть вибачитись, але образа через його брехню не давала мені це зробити. Привідкривши двері спальні, я переконалась, що він спить і тоді вийшла з дому. 

— Нарешті ти тут, — Іларія обійняла мене, — як там Олег?

— Все нормально, іде на поправку. Скоро знову буде на ногах.

— Це гарні новини, — вона посміхнулась, — а ми тут уже майже все зробили, — жінка провела мене по парку, показуючи усі приготування до завтрашнього заходу, — ось тут буде проходити подіум, отам сцена, а туди трохи ліворуч буде невелике місце, де можна буде поїсти. Там будуть такі солодощі, що я вже не можу дочекатися.

— А як там моя сукня? — поцікавилась я, бо це мабуть було найважливіше, на що я чекала.

— О, Алісо, вона просто нереальна! — з захватом сказала Іларія, — я навіть трохи заздрю, що не я змогла таке придумати, — вона щиро засміялась, — хочу щоб ти її побачила, хоча вона ще не до кінця зроблена, проте загальний резульат уже є.

— Ми можемо поїхати зараз? — у мене загорілись очі.

— Звичайно, лише дам декілька настанов і вирушаємо.

Ми їхали власними автівками, тому я могла не приховувати свого хвилювання. Мені було дуже важливо, щоб саме ця сукня вийшла такою, як я задумала. Бо вона, як уособлення моїх почуттів…і мого болю. А ще я вв‘язалась у одну авантюру, на яку покладала великі надії, тому з дня на день чекала дзвінка для її підтвердження. І варто було лише про це подумати, як телефон завібрував.

— Я слухаю, — швидко відповіла.

— Алісо, добрий день. Це Іван, ми розмовляли з вами декілька днів тому.

— Так, то що, уже є відповідь?

— Звичайно, ми можемо виконати ваше прохання.