Холодний вітер пробирав ледь не до кісток, а грубі краплі дощу тарабанили в шиби. Здається, сама природа відмовлялась вірити, що це відбувається. Що нестало такої світлої і щирої людини, як мій дідусь Микола. Цю страшну звістку я дізналась уже в аеропорту вдома, зателефонувала мама. Спочатку я не могла повірити в реальність тих слів, тому навіть поводилась більш-менш спокійно, але коли опинилась у своїй квартирі, проплакала пів ночі, поки від знесилення просто не заснула. А потім вранці поїхала в село. У найрідніше місце, яке тепер буде пустим і неживим без того, хто був найсвітлішою людиною на світі. На похороні було ледь не все село і навіть дехто з іншого, бо дідусь усім допомагав і його усі знали. Приїхала навіть Інна, звичайно ж, без Павла. І Олега я теж попросила залишитись. Батьки не знали, що я з ним живу і тим більше, мене чекала серйозна розмова з татом. Коли все закінчилось, ми віришили декілька днів побути в селі, адже давно не бачились та і треба було вирішувати деякі бюрократичні питання. Я сиділа на лавці під хатою і спостерігала за дощем. На тій самій лавці, де колись дідусь лікував мої рани на колінах. Де ми з Марком грали в карти, їли яблука і деколи дивились фільми. Вітер задував дощ на мене, тому я була на половину мокра, але мене це зовсім не хвилювало. Косилась на сумку, що стояла поряд, в якій були ті самі папери, що тоді дав мені Павло. Я мала наважитись з ними піти до тата. І я таки це зробила.
— Можна? — я знайшла тата, що стояв у спальні дідуся і дивився у вікно. Розумію, як йому важко, бо це був його батько. Усім нам зараз дуже важко, але це питання має вирішитись. Тим більше, невідомо коли ми знову побачимось, адже вони збираються назад до Австрії.
— Звичайно, доню, ти ще питаєш.
— Добре, — я зайшла і зачинила за собою двері на ключ.
— Що таке? — трохи схвильовано запитав тато.
— Маю до тебе декілька запитань, — я дістала із сумки папери і поклала перед ним на стіл, — не розкажеш мені, що це?
Він взяв папери і почав переглядати. Спектр емоцій, що за ті декілька хвилин були на його обличчі навіть важко описати.
— Звідки у тебе це? — суворим тоном запитав він, — хто тобі це взагалі дав?
— Тебе хвилює тільки це?
— Алісо, хтось явно захотів пожартувати над тобою, — тато видав істеричний смішок, — а ти так легко повірила.
— Ні, я знаю, що це правда. Знаю про сві твої чорні справи. Можеш зараз не вигадувати ніяких виправдань.
— Як багато ти знаєш, — якимось сталевим тоном заговорив батько.
— Я знаю все. На жаль. І про твого покинутого сина теж я знаю.
— Щ-що? — його очі округлились і я зрозуміла, що це був його ду-у-уже великий секрет.
— Уявляєш? — я похитала головою, — ти думав, що такі речі можна буде назавжди приховати?
— То звідки ти дізналась? — вже спокійніше запитав тато.
— Від твого сина, весело, правда? — я почала ходити по кімнаті, — я спочатку зовсім йому не вірила, думала, цей хлопець мабуть просто неадекватний, — різко розвернулась до батька обличчям, — але потім він показав мені родимку. Таку ж саму, як у тебе на лівій руці. Таку ж саму!
— Це все було дуже давно, я…я не розумію, як це взагалі дійшло до тебе.
— Він просто був моїм начальником, ось і все, — я розвела руками, — після того, як твій друг перейшов на іншу посаду. Павло ненавидів мене з першого дня нашого знайомства, а я все думала, що ж я могла йому зробити. А потім вияснилось, що не я. І ненавидить він не мене, а тебе. Хоча й мене теж, він сам у цьому зізнався. Сказав, що я вкрала його дитинство, його життя. І я не звинувачую Павла ні в чому. А ти…як ти міг так зробити, скажи?
— Я не кохав її, — спокійно похитав головою тато, — це було якось так неправильно. Я усе пояснив і вона мене зрозуміла. Зустрів твою маму і зрозумів, що ось моє справжнє кохання.
— Вона померла через тебе, ти це знав?
— Так, на жаль, — знову спокійно відповів він.
— Гаразд-гаразд, ти залишив жінку, покинув, нехай. Але ж Павло. Це твоя дитина! Чому ти не забрав його? Чому залишив виживати. Ось що мене хвилює з того моменту, коли я дізналась про це все. Чому ти кинув власного сина?
— Це…це надто складне питання. І взагалі не твоя справа. Все давно минуло, нічого не зміниш і не повернеш, — він був таким спокійним, що хотілось дати йому ляпаса. Невже він насправді такий жорстокий.
— А оце, — я вказала рукою на папери, — як ти міг стільки красти? Головне для чого!?
— Чого це тебе взагалі так хвилює, — тато сів на дідусеве ліжко і схрестив руки на грудях.
— А тому що мені доводиться за тебе віддуватися. Робити те, що мені абсолютно не хочеться, лиш би врятувати твою дупу. Щоб тебе не посадили у в‘язницю.
— Хіба я просив тебе про це? — з якимось сміхом спитав тато.
— Ти зараз серйозно? — я була просто шокована, — власник тієї фірми знає про кожну копійку. Він може з тобою зробити що завгодно!
— Ну і що? — батько знизив плечима, — такі питання вирішуються. Можливо не одразу і не легко, але це реально. Тому я можу взяти грошей у них ще більше.
— Скажи, що ти жартуєш зараз. Будь ласка.
— Ні, — байдуже сказав тато, — це є мої справи і я не хочу, щоб у них хтось втручався. Особливо ти. Займайся своїми платтячками і не пхай носа куди не треба.
— А мама про це знає?
— Ні. І не повинна дізнатися, ясно? Я попереджаю.
— Та ти що погрожуєш мені!?
— Як ти розмовляєш з батьком? — він почав злитися.
— Чув би тебе зараз дідусь, — на очах з‘явились сльози, — чув би і знав, що ти зробив і чим займаєшся.
— На жаль, вже ніколи не почує, — тато опустив голову, — але може це і на краще.
Я більше не хотіла знаходитись з ним в одній кімнаті, не хотіла ні бачити, ні чути, тому швидко схопила папери і хотіла піти геть.
— Алісо? Алісо, у вас там все нормально? — мама почала намагатись відчинити двері. Я не змусила її чекати, тому одразу відімкнула їх, — доню, що сталося?
— Ти живеш з чудовиськом! — кричала я крізь сльози, — ми весь цей час жили з чудовиськом! З лицеміром і брехлієм! Я більше не хочу його бачити!
#229 в Сучасна проза
#1590 в Любовні романи
#759 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 24.06.2022