13

— Ти дуже гарна, — з посмішкою сказав Олег, поки ми їхали в авто до ресторану.

— Дякую, — похапцем відповіла я і продовжила дивитись у вікно.

— Що з тобою? Ти всю дорогу сумна. Щось сталося?

— Ні, — похитала головою, — просто…трохи втомилась. І не дуже хочу їхати на цю вечерю.

— Тоді давай повернемось? Замовимо вечерю в номер, подивимось фільм, відкриємо вино…

— Я мушу, — перебила Олега, — обіцяла Іларії. Вона чекає мене. Я не можу її підвести.

— Скільки можна, — я помітила, що він стиснув кермо сильніше, — у тебе завжди все зводиться до того, що ти мусиш. Мусиш працювати допізна, мусиш допомогти, мусиш їхати, мусиш, мусиш, мусиш… А жити ти не мусиш? Приділяти увагу собі, коханому чоловіку, ні?

На слові «коханому» хотілось голосно засміятися, але я була така втомлена, що не наважилась цього зробити. Ще не вистачало мені зараз скандалу.

— Це моя робота і без обговорень. Ти теж у своєму офісі ледь не ночував, але я мовчала. Ні слова не казала, бо розуміла, що так має бути, значить у тебе повно роботи, — вдавати ці роки стало вже не важко. Я не хвилювалась за Олега, бо мені на нього було абсолютно байдуже.

— Хочу, щоб це все вже якнайшвидше закінчилось. І ми повернулись додому. Там у мене була щаслива кохана, а не замучена і безправна секретарка Іларії.

Я вже нічого не відповіла, а просто прикрила очі, щоб хоч трохи розслабитись. Усі ці висловлювання Олега про кохання і почуття майже завжди мене веселили. Невже він сам у це все вірить? Невже він не помічає, що я до нього не маю зовсім ніяких почуттів. Не знаю, що Павло йому наплів про мене і про те, чому я погодилась, але Олег в це, здається, вірить. Аж інколи шкода його. Може він плекає якісь надії на щасливе майбутнє до старості, тільки от я б хотіла якнайшвидше від цього всього втекти. Так, він гарний, успішний, розумний і деколи веселий. Але мені цього недостатньо. У ньому немає того, за що хочеться вчепитись і не відпускати, що буде надихати і робити щасливою. 
В своїх роздумах я не помітила, як ми доїхали до потрібного місця. Олег вийшов першим і як галантний кавалер, відкрив для мене двері та подав руку, щоб допомогти вийти з авто. Обійнявши мене за талію, повів до входу в ресторан.

— Вишукано, — шепнув мені на вухо.

— Ще б пак, Іларія б у іншому місці нічого подібного і не організувала би, — так само пошепки відповіла я.

— Тут щось забагато людей.

— Для нас тут зарезервовано лише два столика. Звичайно, що тут є й інші люди, які прийшли просто відпочити.

— Алісо, нарешті ти тут, — Іларія зустріла мене, тримаючи келих вина. А це означало, що день у неї сьогодні закінчився не дуже вдало.

— Ще раз дякую за запрошення, — я посміхнулась, — це мій…— я на секунду запнулась, бо навіть не знала, як би правильно його представити.

— Коханий, — чоловік широко посміхнувся, — Олег, — він взяв руку Іларії і поцілував.

— Дуже рада, — жінка аж засвітилась, що мене відверто здивувало, — рідко зараз можна зустріти чоловіка, який ще зберігає такі манери, — вона з посмішкою глянула на мене.

— Так, пощастило, — я ледь-ледь натягнула губи для посмішки.

Деякий час ми ще просто розмовляли, але потім вже принесли страви. Це все було вишукано, гарно і по запаху дуже смачно, але апетиту у мене зовсім не було. Я лише розмазувала по тарілці соус, а до дечого навіть не торкнулася. Мій максимум був декілька виноградин, грона яких лежали у вазі з фруктами. Потім мені стало надто душно, тому я вибачилась і пішла до вбиральні. Намочила руки холодною водою і приклала до шиї. Спочатку від цього пробіг мороз по шкірі, але з часом стало легше. Витерши краплі, що залишились на шиї, паперовим рушничком, я вже хотіла повертатись, але побачила, що у залі є вихід на невеликий балкон. Там нікого не було і стояло декілька диванчиків, тому без роздумів я пішла туди. Вечірня прохолода торкнулась шкіри через тоненьку тканину сукні, але мені це сподобалось. Зробивши декілька глибоких видихів, я розслабилась. Прикрила очі, зручно вперлась до спинки дивану і насолоджувалась тишею. Поки не відчула, що поряд хтось сів.

— Любите самотність? — коли я відкрила очі і повернула голову, то побачила біля себе молодого чоловіка, якого мигцем бачила за одним зі столиків.

— Вибачте, але… ви говорите українською? — все, на що я спромоглась у цей момент.

— Це дивно так, правда, — він голосно засміявся і мене це розвеселило.

— Просто важкий день, — я склала руки в замок, — як невиховано з мого боку. Пробачте.

— Не страшно, я все прекрасно розумію. Деколи буваю такий втомлений, що можу забути своє ім‘я. А це вже зовсім страшно.

— То все-таки, ви з України?

— Майже. У мене тато італієць, а мама все життя розмовляла зі мною на своїй рідній мові. Потім вони розлучились, тому італійську я перестав любити майже на підсвідомому рівні через батька, який зрадив маму. А тут випадково почув вашу розмову і навіть трохи зрадів. Рідко з ким тут можу поспілкуватись українською. До речі, я Лука, — він протягнув руку.

— Аліса, — я зробила теж саме у відповідь, з надією на рукостискання, але він мою поцілував.

— Надзвичайно гарне ім‘я.

— Рідко зараз можна зустріти чоловіка, який ще зберігає такі манери, — я повторила слова Іларії.

— Припиніть, ви перебільшуєте. Тим більше, як можна поводитись з такою прекрасною дівчиною.

Я почувала себе такою розслабленою і спокійною, якою не була вже дуже давно. Отака проста розмова з незнайомою людиною, яка нічого від тебе не чекає, не вимагає і ні на що не сподівається справді може діяти позитивно на всі емоції. Або це якісь італійські чари, якими володіє Лука.

— Дуже красиве місто, особливо вночі, — я повернула голову на нічні вогні, які розкинулись по всьому горизонту.

— І це ще не найкращий оглядовий майданчик, — чоловік підвівся і підійшов до перил, — місто треба оглядати з найвищої точки. Ось там справді захопливі види.

— Як шкода, що у мене на це зовсім немає часу, — я сховала руки в рукавах, сподіваючись трохи зігрітись, але це зовсім не допомагало. Найбільше не хотілось, щоб Лука помітив, що мені холодно. В якійсь іншій ситуації я можливо була б і рада цьому, але тільки не сьогодні. І варто лише мені подумати про це, як найгірший розклад подій таки збувся.