7

— Ну то що? — запитала я після чергового огляду квартири.

— Не знаю, — Міла знизила плечима, — ця мені теж не дуже подобається. Занадто темно.

Я закотила очі і глянула на Марка, який на диво був абсолютно спокійним.

— І як тоді бути? — моя злість вже закипала, бо я страшенно хотіла додому, а ця американська «туристка» ніяк не могла визначитись.

— Треба було відразу подзвонити до тата, він би це питання вирішив одразу. Власне, я так і зроблю, — дівчина витягла телефон і відійшла трохи далі, щоб поговорити.

— Вибач, що це все так довго, — заговорив Марко, — я думав, вона не буде така вередлива.

— Дивно, це ж наче твоя подруга. Як же ти не знаєш, який в неї характер, — буркнула я. Страшенно не хотілося говорити з ним таким тоном і постійно бути в напруженні, але ця дівка мене так дратувала, що нічого із собою я зробити не могла.

— Я…ми…ми не настільки близькі, щоб мені були відомі такі деталі. І найбільша вередунка, яку я знаю, це ти, — Марко натягнув посмішку і це смусило усміхнутись і мене.

— Отак би зразу, — Меланія повернулась до нас, — татко забронював мені номер готелі на місяць, тому мені навіть про їжу не доведеться хвилюватись.

— Як це чудово, — їдко сказала я.

— Алісо! — Марко суворо глянув на мене, від чого мені стало навіть трохи не по собі.

— Я тоді поїду в готель, — сказала дівчина, — так стомилась, хочу нарешті відпочити.

— Тоді я відвезу тебе, — Марко підійшов до неї, а я напружилась від такої малої відстані між ними.

— Ні, не треба. Замов краще мені таксі, — вона сказала ці слова, а у мене аж відлягло.

— А твої речі?

— Завезеш завтра. Мені набридло вже і те село, і тут ходити туди-сюди, — Міла оглянулась навколо і ледь помітно скривилась.

За декілька хвилин приїхало авто і дівчина благополучно відправилась геть. В той момент я почувалась найщасливішою людиною на світі.

— Не хочеш десь перекусити? — швидко запропонувала я, поки Марко не встиг сказати, що він теж вже хоче поїхати.

— Ти ж казала, що втомилась? — він підняв брови.

— Це я казала для Міли.

— Слухай, я думав, що ти дружелюбна. Але ти просто страшна людина. Дивно, як Інна досі з тобою спілкується.

— Ну ти ж не припинив, — я схрестила руки на грудях, — та і вона не така мені вже і подруга. Просто…товаришка. Знайома. Не хочу зараз про неї говорити.

— І що ти пропонуєш?

— Ходімо, — я вхопила Марка за руку, — тут поряд є класний заклад.

Я думала, що вдасться тримати деякий його час, але Марко делікатно відпустив мене і сховав руки в кишені. Мені одразу від цього стало холодно, то ж повторила те саме. Йшли ми майже мовчки, деколи перекидаючись загальними фразами. Крадькома я дивилась на Марка, на його гарні риси обличчя, як завжди непоголений, погода була хмарною і сірою, тому його карі очі в такому світлі виглядали ледь не чорними. Але на щастя хоча б сьогодні він не зачесав свої кучері. Коли ми підійшли до кафе, хлопець чемно відчинив переді мною і двері і пропустив вперед. Потім відсунув крісло, щоб я сіла. Мене це справді здивувало, бо Марко завжди був таким собі хуліганом і бешкетником. Замовлення ми зробили невелике, тому його швидко принесли. Сиділи і говорили, ніби не було тих чотирьох років розлуки і ніби Марко не став до мене холодним і відчуженим. Вийшли з кафе ми останніми, власне, нас ледь не виганяли, від чого вже на вулиці ми голосно сміялися. Осінь вже сильно вступала у свої права, тому вітер був сильний і холодний, то ж я закуталась сильніше у шарф, проте моє пальто все одно було не для такої погоди.

— Я викличу тобі таксі, — заговорив Марко і потягнувся за телефоном.

— Ні, не треба, — заперечила я.

— Вже пізно. І ти замерзла. Не сперечайся.

— Мені не холодно, — збрехала я, — давай пройдемось пішки. І ти знову заночуєш у мене.

— Для чого? Я собі теж можу викликати таксі.

— Так це ж неймовірно дорого, скільки ж воно туди буде їхати. В наше село.

— Тоді є готель, — він знизив плечима.

— Який? Там де поселилась Меланія? — я насупилась.

— Благаю, не починай, — хлопець важко видихнув.

— Будь ласка, давай прогуляємось. Проведеш мене, як завжди це робив. Невже ти не хочеш? — я благально глянула на нього і таки переконала.

Дорога наша знову була в незручному мовчанні, але здавалося, що незручно лише мені. Марко ж ішов, дивлячись собі під ноги, деколи з-під лоба дивлячись на мене. В селі, коли ми ішли двоє, то завжди дуріли, лоскоталися, голосно сміялися, деколи він навіть перекидував мене через плече і біг, поки я кричала і била його по спині, бо було страшно. Коли ми вже опинились біля мого під‘їзду, я згадала той момент, коли Марко тут налякав мене. Тоді було дуже лячно, а зараз через це я почала сміятися.

— Що таке? — запитав Марко.

— Згадала, як ти тут бавився в маньяка.

— А ти про це, — він теж засміявся, — вибач, це була справді дурна ідея. Мав трохи краще подумати перед цим.

— То що? Ходімо? — очікуючи запитала я.

— Ти про що? А, ні, Алісо, вибач. Не хочу тебе…обтяжувати.

— Обтяжувати? Ти це зараз сказав серйозно?

— Вибач, але справді буде краще, якщо я піду. Ще…ще та твоя сусідка побачить, що до тебе ходить якийсь хлопець і буде ще більше тебе зачіпати.

Я не вірила своїм вухам. Дивилась на нього, кліпала очима і мало не відкрила рота. Це казав Марко…мій Марко. Друг половини мого життя. Найрідніша людина, більше навіть ніж батьки. Стільки років ми проводили час разом, хто нас не знав, питали, чи ми не брат і сестра, бо були такі схожі і зовнішньо, і навіть характерами. Мені не вірилось, що це відбувається насправді. Коли Марко вже хотів розвертатись, щоб попрощатись і йти, я підбігла до нього і міцно обійняла ззаду за спину. Його тіло одразу напружилось і навіть так було чути, як сильно стукає серце.

— Алісо…— прошепотів Марко.

— Ти ж не підеш зараз, правда? — теж шепотіла я.

— Що ти робиш…для чого…

— Просто не хочу, щоб ти йшов. Невже ти так легко хочеш втекти? — я засміялась.