6

— Що ти взагалі тут робиш? — Марко поставив валізи на землю і його тон мені дуже не подобався.

— Вибач, я мабуть тобі завадила робити щось дуже важливе, — ображено відповіла я.

— Це не те, що ти…— він прикрив обличчя рукою, — іди сюди…— хлопець акуратно взяв мене за руку вище ліктя і повів вбік, подалі від тієї дівчини. Вона ж, здавалось, була абсолютно не зацікавлена у цьому всьому і щось дивилась в телефоні.

— Що? — я похитала головою.

— Це не те, що ти думаєш, — пошепки говорив Марко, — я не очікував, що ти приїдеш сюди так рано. Та я взагалі тебе не чекав, думав та вчорашня розмова це так, твої роздуми. Тим більше ти говорила про дідуся.

— Ні, Марко, — я скинула його руку зі своєї, — це ти говорив про мого дідуся, я ж тобі чітко сказала, що хочу приїхати до тебе. Але тепер все розумію, тобі моя компанія абсолютно не потрібна, бо у тебе є нова пасія. Але це бляха так дивно, бо ти ж в житті ніколи ні з ким не зустрічався. Що ж зараз сталося? — я схрестила руки на грудях.

Хлопець уважно подивився мені просто в очі і щось в його погляді змусило мене знітитись. Я винувато опустила голову, ніби дитина, яка нашкодила.

— Це Міла, — вже голосно заговорив він, підходячи ближче до дівчини, я теж пішла за ним, — якщо точніше, Меланія.

— Так, це моє українське ім‘я, — відповіла вона і мене жахливо дратував той дурний акцент, особливо він чувся у букві «р».

— Вона донька татового друга, який теж живе в США. Ми познайомились і вона дуже хотіла повернутись сюди на деякий час. Тому так як я їхав додому, вирішив запросити з собою.

— Ясно, — я почала ледь помітно кивати головою, — але все-таки ти міг мені про це сказати.

— Я просто забув, — знизив плечима хлопець.

— Марку, мені потрібно зарядити телефон, — знову заговорила Міла, — батько може подзвонити, а він от-от розрядиться.

Марко дав їй ключі від будинку і вона зникла з моїх очей. Хлопець все ж залишився зі мною. Підійшовши ближче до  нього, відчула вже рідний і знайомий запах. Хотіла взяти Марка за руку, але замість цього сховала їх у кишені куртки.

— Я думала, що ми достатньо близькі, щоб ти міг розказати про свою…гостю, — тихо заговорила я.

— Просто не думав, що це буде для тебе так важливо, — він схилив голову, щоб глянути на мене, адже я була доволі нижча за нього.

— Чому ти так поводишся? — я підняла очі.

— Що ти маєш на увазі?

— Так…холодно. Відчужено. Ніби ми всі ці роки з тобою не дружили і не були разом.

— От власне, — різко відповів Марко і я помітила, як міцно він стиснув щелепи, проте за декілька секунд він продовжив вже спокійно, — ми друзі, так, але мені здається, що про своє життя ти мені ще більше не розповідаєш. Чому я не можу щось приховати?

— Що ти кажеш…ти про мене знаєш більше, ніж будь-хто в цьому світі.

— Невже? — здивовано запитав хлопець, — а що це тоді таке? — Марко вхопив мене за руку, витягнувши її з кишені і оголив зап‘ястя, де красувався вже ледь помітний слід, який залишив Павло.

— Я-я-я…це…як ти помітив? — схвильовано сказала я.

— Просто пощастило, — він тримав мою руку і почав ніжно водити своїм великим пальцем по синці, від чого у мене по спині пробігли мурахи, — ну так? Немає що сказати?

— Це…той…на роботі. Ішла по сходах поруч з колегою. Нога послизнулась і я ледь не полетіла вниз. Він вчасно схопив мене за руку, але отак надто сильно. Тому й вийшов синець. Ось і все, — важко сказала я і в очах неприємно защипало. Я збрехала. Вперше в житті сказала неправду Марку, людині, якій я довіряла всі свої найпотаємніші таємниці.

— Чому я не здивований? — хлопець легенько посміхнувся і я трохи розслабилась, — ти ж завжди була такою незграбою.

— Я можу і образитись, — стукнувши Марка в плече, я засміялась і він зробив те саме.

— Мабуть, вже піду, — сказав хлопець, — Міла там сама, треба допомогти з речима.

— Ніби вона маленька дитина, — фиркнула я, — зачекай, а вона що буде жити з тобою?

— Не починай, будь ласка, — трохт розчаровано сказав Марко і залишив ледь відчутний поцілунок на моїй скроні. Це було більше схоже навіть на випадковість, — і наступного разу, будь ласка, зателефонуй мені перед своїм приїздом, — він пішов до будинку, я ж залишилась стояти як укопана, дивлячись йому вслід. Холодний вітер почався з новою силою, тому ще раз глянувши на двері, за якими зник Марко, я швидко пішла до авто. Більше мені нічого не залишалось, як поїхати до дідуся.

— Алісочко, моя дорогенька, — старенький вибіг з будинку і кинувся з обіймами, коли я ще навіть не встигла вийти з машини. Міцно обійнявши його, відчула такий до болю знайомий запах диму від печі, яку дідусь вже мабуть почав розпалювати, і ароматних осінніх яблук, що він любив чистити і їсти перед сном, дивлячись телевізор. Це було щось таке тільки його, що більше ні з ким ці запахи я не могла асоціювати.

— Привіт, — нарешті сказала я, — вибач, що не приїхала раніше.

— Чому ж ти не попередила про приїзд? Я би тут щось приготував, може навіть твою улюблену рибку.

— Хотіла зробити сюрприз, — я посміхнулась, бо дідусева щирість не могла залишити нікого байдужим, — тому не хвилюйся.

— Ходімо швидше до хати, тут холодно. Ще й дощ зараз буде, — дідусь обійняв мене за спину і повів всередину.

З останнього мого візиту тут зовсім нічого не змінилося. Такий же затишок і чистота, зважаючи на те, що дідусь все життя в цьому будинку живе сам. Адже моя так звана бабуся залишила дідуся з новонародженим моїм татом і втекла з якимись музикантами. Після цього жодного разу більше не з‘являлась.

Дідусь зробив чаю і ми говорили про все на світі, ділячись останніми новинами і подіями.

— До речі, Марко повернувся, ти знала?

— Так, — я легенько кивнула, зависнувши поглядом в одній точці, — ми бачились з ним в місті. Встигли вже поспілкуватись, — не хотіла розповідати діду, що я сюди приїхала вже давно, але не до нього.

— Я чув, що з тої Америки він привіз собі наречену. Уявляєш, Марко і одружується, — дідусь хрипло розсміявся і я разом з ним, але після цих слів всередині щось неприємно вколо.