5

Коли я нарешті заспокоїлась і привела себе в порядок, то повернулась на своє робоче місце. Руки ще трохи тремтіли, але в загальному я була спокійна. Лише слід на руці так і залишився, ще й судячи зі всього, там буде синець. Натягнувши рукав блузки, щоб сховати це все, я почала працювати, а точніше просто робити вигляд, бо бажання щось робити не було абсолютно. Одним оком поглядувала на двері кабінета Павла. Від лише спогаду про ранок неприємно стискало живіт.

— Алісо, Євген Федорович збирає всіх у залі для конференцій, — біля мене з‘явилась співробітниця і легенько доторкнулась до плеча, від чого я здригнулася, — всі вже там, лише ти чомусь ще тут.

— Просто трохи запрацювалась. Іду, — я посміхнулась їй і ми разом пішли на збори.

В залі був весь наш відділ і відповідно купа людей. Тому вільного крісла я собі не знайшла, довелося стояти, впершись в стіну. Я оглядала зал і випадково зустрілась поглядом із Павлом. На диво, він нахабно посміхався, ніби вже давно закопав мене в землю. Я скривилась і повільно відвернулась до нього. В зал увійшов наш директор і став за трибуною.

— Дуже дякую, що ви всі тут зібрались, — спокійним голосом почав говорити наш директор, — ці роки, що я на посаді, були для мене одними з найкращих і кожного з вас я ціню, як найкращого друга, ви всі — одна велика сім‘я. І хоч це й сумно, про те я мушу покинути цю компанію. Не хвилюйтеся, це в позитивному ключі для мене, адже мені запропонували значне підвищення, тому якнайшвидше я повинен приступити до обов‘язків. Але не хвилюйтесь, я залишу вас в дуже надійних руках. Думаю, ви вже здогадалися. В руках одного з кращих наших співробітників і мого заступника, ну а тепер вже вашого нового начальника — Марківа Павла Анатолійовича.

Всі почали плескати і вітати, а на мене ніби вилили відро холодної води. От чому він так посміхався…знав, що його чекає. Мені стало страшенно неприємно, тому захотіла якнайшвидше піти. Проте вже в дверях я зупинилась через голос нашого «нового директора», то ж вирішила послухати те, що він скаже.

— Це дуже неочікувано та надзвичайно приємно, — солоденьким голосом говорив Павло, — буду намагатись виправдати вашу довіру. Так як сьогодні вже майже кінець робочого дня, то ви всі можете іти додому. А завтра попрошу прийти на пів години раніше, щоб вирішити деякі питання.

Я закотила очі і пішла геть. Так як погрузла у свої думки, крок був повільний і повз мене вже почали проходити інші. Від їхніх компаній до мене долітали фрази захвату про те, що нарешті в нас змінилось керівництво на когось молодого і прогресивного. Знали б тільки вони всі, який він насправді. Будучи він заступником, я натерпілась стільки за всі ці роки. Не уявляю, чого чекати зараз. Можливо, він мене звільнить? А що ж я тоді скажу татові? Це ж Євген Федорович з ним був у хороших стосунках, а не Павло. Здається, що чекає мене ще більша катастрофа, ніж була раніше. В своїх важких роздумах я дійшла до свого авто. Сівши за кермо, відчула запах парфумів Марка, який залишився тут ще від ранку. Я глибоко вдихнула через ніс і трохи затамувала подих. Мені хотілося, щоб цей аромат залишився в моїй пам‘яті якнайдовше. Не розумію, що з Марком відбувається. Ми так давно не бачились, я думала, що наша зустріч пройде значно емоційніше, а він поводився так, ніби ми не дружимо вже десять років. А та ситуація у мене в квартирі…я чомусь так злилась на те, що він не наважився мене поцілувати. Ми, здається, з ним ніколи не цілувались ось так по-справжньому і це мене ніколи не хвилювало. То що ж змінилось тепер?

Поки я копирсалась у своїй голові, осіннє тепло змінилось затяжним дощем. Видимість на дорозі була жахлива, то ж додому приїхала я доволі пізно. Прийнявши холодний душ, я відразу ж пішла в ліжко, адже ж завтра треба раніше бути на роботі. Ідучи повз вітальню, в очі потрапив коцик, під яким сьогодні ночував Марко. Навіть не роздумуючи, я вхопила його і понесла до своєї спальні. Загорнувшись в приємну тканину, майже одразу заснула.

— Та щоб тебе! — я сигналила автівці переді мною, яка стояла наче вкопана. А перед нею було ще з десяток таких, бо в такій ранішній годині в місті жахливі затори. До початку зустрічі з Павлом залишалось якихось двадцять хвилин, а я була ще дуже далеко. Здається, мене сьогодні справді чекало звільнення. Магічним чином майже вчасно приїхавши, я влетіла в будівлю офісу і швидко дійшла до залу конференцій. Вже біля дверей почула, що Павло вже щось говорить, тому намагалась тихенько прошмигнути. Але він його соколиного погляду сховатись мані не вийшло.

— Наш любий Євген Федорович працював завжди сам і повністю навантажував себе роботою і обов‘язками, вважаю це не розумно, — Павло стояв за трибуною, здається, в новому костюмі, і розповідав про свої плани. На роботі я ні з ким не спілкувалась і не дружила, тому навіть запитати, що я пропустила, не було в кого, — тому щоб краще організувати нашу працю та взаємопідтримку, я вирішив обрати собі помічника. Це буде щось типу секретаря, але з трохи більшою відповідальністю. То ж дозвольте вам представити — Гончарук Аліса Матвіївна, — Павло вказав на мене рукою, а у мене відвисла щелепа. Проте швидко зорієнтувавшись, я почала мило посміхатись, ніби завжди про це мріяла. Впевнено підійшовши до трибуни, стала поряд із Павлом.

— Тепер ряд питань ви будете вирішувати з нею, а вона буде лише мені доповідати. Все решта я поясню згодом. Можете бути вільні, — Павло закінчив свою палку промову і люди почали розходитись. Я ж так і залишилась стояти біля нього.

— Я думала, ти звільниш мене, — їдко сказала.

— Ну ні, — награно заперечив чоловік, — зараз у фірми не те становище, щоб розкидатись робочою силою.

— Ти так ненавидиш мене, що аж вирішив підвищити? — я склала руки на грудях.

— А хто казав про підвищення? — він підняв одну брову, — у тебе залишається та ж платня, лише стало набагато більше обов‘язків. Це щоб ти хоч трохи працювала, а не страждала дурнею. Плюс завжди будеш у полі мого зору і я зможу контролювати все, чим ти займаєшся в робочий час.