2

Юність

Відсвяткувавши своє повноліття, я якнайшвидше зібрала речі і відправилась на вокзал, щоб нарешті поїхати у світ своєї свободи — до дідуся в село. Хоч би як не відчитували за це батьки і не торочили, що мені варто думати про своє майбутнє, я не хотіла нічого слухати. Занадто багато вони контролюють мене і все, що б я не робила, тому зараз мені ще більше хочеться втекти. Мій день народження ми святкували у нудному дорогому ресторані, де були лише татові колеги з роботи і мамині друзі з книжкового клубу. Звісо ж зі своїми дітьми. Де кожен мірявся здобудками і перемогами дітей на всеможливих конкурсах, а дехто навіть хотів засватати мене до своїх синів. Від цієї атмосфери просто нудило, тому вдавши, що мені дуже погано, я таки вмовила маму відправити мене додому. І скориставшись моментом, я просто втекла.

І ось тепер в надзвичайно тиху і теплу літню ніч я лежу на подвір‘ї дідусевої хати і розглядаю зоряне небо, яке мерехтить і ніби кличе до себе. У місті, на жаль, такого практично ніде не побачиш, а може і не потрібно. Просто щоб була можливість втікати кудись до природи і насолоджуватись цим всім подалі від шумного і загазованого міста.

— Алісо, ану вставай, що це ти там розляглася, — визирнув через вікно дідусь, — ще простудиш собі щось. Вставай негайно!

— Та все добре, тут тепло, — замріяно відповіла я, не відриваючи очі від неба.

— Я тебе лікувати не буду, так і знай. Ти вже не маленька дівчинка, щоб тобі пояснювати такі прості речі.

— Не хвилюйся, дідусю, тут справді тепло. А якщо ти далі будеш сваритися, то я піду і ще й в озері поплаваю, — я розсміялась.

— Ох-ох, — похитав головою дідусь, — вся в свого батька.

— Цікаво, в якому столітті він був таким, бо по ньому щось це не помітно, — пробурмотіла я так, щоб він не почув, але у вікні вже нікого не було.

Почувши, що хтось іде до наших воріт, я підвелась на ліктях. Коли постать підійшла ближче, я одразу впізнала Інну, свою майже подругу, яка живе тут у селі. Чому майже…бо ми з нею не такі вже й близькі, чомусь мені ніколи не хотілося ділитися з нею чимось особистим. Я підвелась, струсила з себе декілька травинок і підійшла до дівчини.

— Привіт, — сказала вона перша, — я тобі дзвонила разів сто.

— Вибач, телефон в кімнаті, а я от тут, — я вказала рукою на місце, де щойно лежала, — розважаюсь.

— До речі, з днем народження, — вона протягнула мені невеличкий подарунковий пакет, — тобі має сподобатись.

— Дуже дякую, — я натягнула посмішку, бо знала, що б там не було, мені не сподобається. Інна взагалі була дещо дивною, проте тільки вона чомусь дружила зі мною, інші дівчата мене уникали. Але може це і добре, бо я страшенно не люблю великих скупчень людей навколо себе.

— То що, ідемо трохи прогуляємось? — запитала дівчина.

— Давай, я лише віднесу подарунок в будинок.

— Ти навіть не глянеш, що там? — ледь не пропищала вона.

— Потім, — різко випалила я, — перед сном…щоб…приємно заснути.

— А ну тоді добре, — вона одразу повеселішала, а мені стало якось навіть соромно.

Гуляти в нашому селі ввечері можна лише по слабоосвітлених вуличках. Є ще місцевий клуб, де часто проводять дискотеки, але скільки б не намагалась мене туди затягти Інна, я ні разу там не була. Бо навколо є стільки цікавого, і ліс, і гори, і наше озеро, яке я вже знаю, як свої п‘ять пальців, але це набагато краще, ніж якесь приміщення з незрозумілою музикою і купою людей.

— Як би я хотіла жити в місці, — сказала Інна, коли ми сиділи на невеликій кладці через потічок, — там напевно так цікаво.

— Не знаю, — відповіла я, дивлячись в одну точку, — за 18 років життя нічого такого я там не бачила.

— Ти просто звикла вже, тому так кажеш, — відповіла дівчина, — а в місті ж стільки можливостей, купа нових людей. А магазини, це ж можна купити собі що завгодно.

— Для цього ще потрібно заробляти гроші. Багато грошей, — сухо відповідала я, щоб якось остудити її. Бо кожна розмова Інни про місто мене чомусь дуже дратувала і зовсім не хотілось про це говорити.

— Це так, — погодилась подруга, — але я обов‘язково втілю свою мрію в життя і переїду в місто. І запрошу тебе в гості у власну квартиру, — вона це говорила з такою дитячою наївністю, що мені ставало її шкода. Або я просто була надто жорстокою до Інни.

Пройшло декілька годин, а ми з нею отак гуляли, говорили про все і ні про що, в резултаті подруга вже пішла додому, а моє розчарування охоплювало мене все сильніше. Адже мій день народження вже, так би мовити, закінчився, а одна людина так мене і не привітала. Коли я закривала хвіртку, щоб вже піти додому і лягти спати, на мене раптом хтось наскочив і я лише якимось дивом не закричала так, щоб розбудити пів села.

— Ти що з дуба впав, — напівтоном прошипіла я, щоб дідусь нічого не чув.

— Вибач, — так само тихо сказав Марко, — просто люблю, коли ти верещиш. Але ти щось сьогодні мене розчарувала.

— Якби я сьогодні тебе не розчарувала, то незвачаючи на те, як любить тебе мій дідусь, він би показав тобі де раки зимують, — я стукнула Марка в плече і він зробив вигляд, ніби йому дуже боляче, — думала, ти вже не згадаєш про мене, — ображено сказала я.

— Ображаєш, — він поправив свою кепку, — не міг я забути про день народження найбільшої вередунки в світі.

— А чому не подзвонив? Я б хоч була готова до твоїх…приколів.

— От тому і не дзвонив, щоб ти не знала, чого чекати і на що надіятись, — він голосно засміявся, а я знову його вдарила.

— Тихо, — прошипіла я, — я тебе колись приб‘ю.

— Ходімо, — хлопець вхопив мене за руку і почав тягти за собою.

— Стоп, куди? — буркнула я, все-таки зробивши декілька кроків.

— Ну ти ж хочеш свій подарунок, — не обертаючись відповів Марко.

— А він не може почекати? Я вже збиралась іти спати. Давай може завтра? Будь ласка…— втомлено і трохи ображено бурчала.

— До завтра не почекає, — Марко різко зупинився і я вдарилась носом об його плече, — треба сьогодні.