Розділ 5. Союз двох сердець

Я заплакала. Завжди сильна, стримана, я ридала посеред вулиці. Люди майже не зважали на мене. Вони хвилювалися за свої будинки, що продовжували зникати в червонім тумані. Що їм до горя жінки, яка в черговий раз втратила кохання?

— Рено… — хрипкий старечий голос покликав мене.

Я витерла сльози і підвела голову. Переді мною стояла… прабабуся Ебігейл. Прозора, ніби зіткана з того ж червоного туману, що клубився навколо неї, мене, нас всіх.

— Бабусю Ебігейл? Що ви тут робите?

— Допомагаю тобі, бо бачу, ти сама не можеш знайти відповідей, — на примарному обличчі старенької з’явилась тепла усмішка — та, яку вона мені завжди дарувала.

— Ви знаєте, як врятувати Рейнера?

— Знаю, — кивнула вона.

— То чого самі його не врятували? — я здивувалась. Вона знала і нічого не зробила! Хіба так можна?

— Бо не мені його рятувати. Тільки та, що кохає, та, яку знову обрала магія для нього, зможе його врятувати.

— Це я?.. — мій голос тремтів. Невже Рейнер стільки років провів у пастці тільки тому, що його обраницею мала стати я?

— Схоже на те. Інакше б ключ не потрапив до твоїх рук. Ти маєш подумати зараз про ворота, що ведуть до портального храму. Туман приведе тебе до них. Якщо ключ підійде до воріт — значить, ти нова хранителька і обраниця Рейнера. Знайди всередині храму заклинання союзу хранителів. Ви маєте прочитати його разом з Рейнером. Тоді він звільниться.

— Добре, — кивнула я. — Дякую вам, прабабусю.

— І скажи Рейнеру, що мені жаль, що я прошу вибачення. Я знаю, що вчинила неправильно, але я не могла інакше.

— Я передам.

Прабабуся ще раз всміхнулася мені і розтанула в повітрі, ніби її тут і не було. Я стиснула в руках ключ і подумала про ворота. Ключ відразу потеплішав, як і туман навколо моїх ніг. Він підштовхнув мене вперед і я побачила, як вдалині щось блимнуло червоним. Я пішла за цим сяйвом — воно привело мене до моста, за яким в тумані губилася галявина. Пройшовши міст, я побачила, що туман розступається — переді мною з’явились старовинні ворота. Я вставила ключ в їх замкову щілину і… вони з тихим скрипом відчинилися. В ту ж мить з туману виринув маленький, старовинний храм. Такі раніше будували древні маги. Я рішуче зайшла всередину, не бажаючи витрачати й хвилини на роздуми, і почала шукати заклинання. На щастя, воно лежало на невеличкому кам’яному вівтарі біля стіни. Взявши його, я вибігла надвір і видихнула з полегшенням. Переді мною були вже знайомі двері. Двері до будинку Рейнера.

— Що трапилось? — Рейнер здивувався, коли я зі слізьми повисла в нього на шиї.

Я переповіла йому про все, що зі мною сталося після того, як пішла. Коли мова дійшла до заклинання, він застиг у нерішучості.

— Ти впевнена? — він кивнув на старовинний сувій у моїй руці.

— Так, — кивнула я. Я ні секунди не сумнівалася, що хочу провести своє життя разом з ним. — А ти ні?..

— Я кохаю тебе, Рено, і хочу цього найбільше в житті, але тільки якщо ти дійсно мене кохаєш. Мені не потрібні жертви.

— Ти сумніваєшся в моїх почуттях? — нехай ми були знайомі всього тиждень, але я не мала жодних сумнівів: Рейнер — моя доля. — Я кохаю тебе, Рейнере. Я залишу цей дім тільки з тобою.

Він поцілував мене, а тоді ми разом прочитали заклинання. Перші кілька секунд нічого не відбувалося, а потім я відчула легке печіння в області правого зап’ястка. Задерши рукав, я побачила на шкірі малюнок — химерні лінії червоного і чорного кольору спліталися у вишуканий браслет. Такий самий з’явився і у Рейнера, але на лівій руці. Ми взялися за руки і магічні браслети на мить спалахнули, а потім… будинок почав танути. Вже за кілька хвилин він повністю зник, а ми опинились на галявині за мостом, де ще нещодавно був храм. Я подивилася на Рейнера і не змогла стримати усмішки.

— Твої очі більше не червоні! — радісно вигукнула. — Вони чорні. І червоний туман теж зник.

Я озирнулася навколо. Туман все ще був, але звичайний, не червоний. Він повільно танув під сонцем, що нарешті визирнуло з-за хмар.

— Я вільний? Невже я дійсно вільний?..

Рейнер стояв переді мною розгублений, він ніби не вірив, що будинок нарешті його відпустив, що він зможе жити, жити зі мною. Я ж дивилася на нього і тихо раділа. Він тут, зі мною. І більше нікуди не зникне.

— Що тепер? — спитав він мене, взявши за руку.

— Тепер будемо насолоджуватись осінню, — я потягла Рейнера у бік моста. — І кавою з корицею.

Рейнер усміхнувся і попрямував у своє нове життя. Я стискала його руку і подумки дякувала магії за наше дивовижне знайомство. Нарешті осінь без втрат. Нарешті я її полюблю. Я вдихнула на повні груди і краєм ока помітила, як поруч впав яскраво-червоний кленовий лист. Я зупинилась, щоб його підібрати.

— На згадку про наше знайомство, — підморгнула Рейнеру. — Сподіваюсь, колись розповімо про нього онукам.

— Обов’язково, — серйозно кивнув Рейнер і міцніше стиснув мою руку.

Ми йшли разом, листя шурхотіло під ногами, туман танув вперше за два тижні і місто знову сяяло в променях сонця. Люди проходили повз нас, ніби нічого не трапилось. Ніби ще нещодавно туман не намагався з’їсти їх домівки. Туман стер їм пам’ять? Можливо. Втім, мене це зовсім не хвилювало. Я була з Рейнером, попереду в нас ціле життя і всі інші думки і турботи розчинились в тумані.  Залишилась тільки радість від того, що я знайшла своє щастя. І, здавалось, що весь світ навколо радіє разом зі мною.