Розділ 4. У пошуках відповідей

Вдома я опинилась пізно ввечері. Приготувала нашвидкуруч вечерю і лягла спати. Я надто втомилася, щоб думати про події сьогоднішнього дня. Вранці я не взялася за звичні справи. Я полізла на горище, де зберігався сімейний архів. Мені потрібно було знайти щоденники прабабусі і впевнитися, що в них згадувався Рейнер. Я знайшла їх на дні старої скрині і поринула в читання. Вона дійсно писала про Рейнера, постійно згадувала, що шкодує про свій вчинок, розповідала, як пірнала у річку в пошуках ключа, але так його і не знайшла. Магія їй шепотіла «погодься на союз із Рейнером і тоді я його поверну», але прабабуся не бажала відмовитися заради Рейнера від особистого щастя. Егоїстка? Можливо. Адже він обіцяв їй свободу у шлюбі. Але вона не хотіла навіть так. Я не могла її засуджувати. Прабабуся жила в іншому часі і в неї були інші погляди. Вона не хотіла ховатися і не хотіла брехати.

Останній запис прабабуся зробила за тиждень до смерті.

«Відчуваю, мій час вже закінчується. Сподіваюсь, Рейнер звільниться разом зі мною і магія обере нову пару хранителів».

Ось тільки сподівання прабабусі не справдилися. Рейнер не звільнився. Магія не обрала інших хранителів. 

Кожен день я ходила в гості до Рейнера. Готувала йому їжу, розмовляла з ним. Туман охоче вів мене до нього, двері з’являлися щоразу, як я виходила за ворота. Минув лише тиждень, а я зрозуміла — вгрузла по самі вуха. Мені подобалось проводити час з Рейнером. Попри те, що він народився на початку минулого сторіччя Рейнер не здавався старомодним чи нудним. Я розповідала йому про свій світ, а він мені про свій — як колись в дитинстві прабабуся. Нам було так добре разом, але ми не могли забути про магію, що заточила Рейнера в будинку. Ми мали знайти спосіб його звільнити, але все ще не розуміли як.

В один з вечорів, прощаючись, Рейнер раптом взяв мене за руку, чого ніколи раніше не робив. Я дивилася в його червоні очі і ніби читала в них німе благання «не йди…». Я вже думала, що Рейнер зараз мене притягне в обійми, поцілує, але він тільки сумно всміхнувся і, стиснувши на мить сильніше мою долоню, відпустив.

— Я повернусь завтра, — звично пообіцяла йому і вже збиралася зробити крок за поріг, але зупинилась.

Повернувшись, я підійшла до Рейнера і швидко, щоб не передумати, поцілувала його в щоку. Насправді хотіла в губи, але не наважилась. Все ж таки Рейнер з минулого сторіччя. В його часи жінки не проявляли ініціативу. Зустрівшись з ним поглядом, я на мить побачила в червоних очах розгубленість і вже збиралась зникнути за дверима, подумки благаючи «зупини!», як Рейнер схопив мене за руку і притягнув в обійми. Його губи ніжно торкнулись моїх, змушуючи мене забути про все.

Того вечора я так і не пішла додому. Я готова була залишитись з Рейнером навічно в його домі. Хай ми застигнемо в часі, але ми будемо разом. В нас буде вічність, щоб пізнавати одне одного.

— Ти варта того, щоб чекати майже століття, — прошепотів Рейнер в самісіньке вухо, а в мене аж шкіра вкрилася сиротами. Жоден чоловік не говорив мені таких слів, навіть, коли намагався вразити. — Але я не маю права тебе тут утримувати. Ти маєш піти, Рено. Ти маєш звільнити мене з цього будинку або ж жити своїм життям. Я не дозволю тобі залишити все заради мене.

— А в мене немає що залишати, — я вперто поглянула йому в очі. Я не збиралася так легко здаватись. — Я давно одна. Ні рідних, ні друзів. Не живу, а існую. Ти вдихнув в мене знову життя, Рейнере.

— Тут немає життя, Рено, — Рейнер похитав головою і раптом торкнувся мого волосся, прибрав пасмо за вухо. — Який дивний в тебе колір волосся. Схожий на мої очі. Це теж магія?

Я не стримала усмішки. Рейнер часто роздивлявся моє волосся, але ніколи не питав про нього. Я ще з часів навчання в академії фарбувала його у винно-червоний. В наш час нікого це не дивувало, а от для Рейнера він був дивиною.

— Фарба. Зараз і не в такі кольори фарбують волосся. Насправді воно в мене каштанове.

Я ще трохи повпиралася, але Рейнер наполіг, щоб я пішла. Він хотів, щоб я пошукала щось в бібліотечних архівах. Мені не хотілося його залишати, але я мусила. Я ж повернуся. Він нікуди не зникне.

Я вийшла за двері і швидко попрямувала до міської бібліотеки. Туман сьогодні був слабким, але дивно холодним. Він ніби торкався мене крізь одяг, пробирався до самісіньких кісток. Я так поспішала, що не помітила каменю під ногами і, перечепившись, ледь не впала. Тільки тоді я озирнулась навколо і зрозуміла: місто не таке, як завжди. Частина будівель розчинилась в повітрі, деякі взагалі зникли і люди… вони налякано спостерігали за всім, голосно перешіптуючись. Місто ніби тануло в тумані, зникало, залишаючи на місці будинків одну лише пустку.

Я зупинилась. Думала лише мить, а тоді розвернулась і побігла назад. До Рейнера. Щосили стискаючи ключ в руці, я подумки благала його показати мені двері. Але їх не було. Двері в будинок Рейнера не бажали з’являтися.

— Ні! — простогнала я, опускаючись просто на землю. — Повернись! Рейнере, де ти?..

Я знала, що не можна йти. Я не хотіла його залишати, але він виштовхнув мене з дому і зі свого життя.