Розділ 3. Будинок з минулого

Я зняла ключ з шиї і підійшла до дверей. Рука тремтіла від хвилювання, але я зуміла потрапити в замкову щілину. Легкий поворот ключа, тихе клацання і двері відчинилися. На мить я застигла, але потім рішуче ступила у темний коридор. Двері з глухим стуком зачинилися за мною. Я повернулася і смикнула їх, сердита на саму себе — це ж треба було дозволити туману заманити мене у пастку! Двері не відчинилися, а з темряви раптом почувся тихий чоловічий голос.

— Ебігейл, це ти?

Ебігейл звали мою прабабусю. Збіг? Можливо, так. Адже це поширене ім’я.

— Ні, я Рена, — повернулася і побачила чоловіка зі свічкою в руках.

Я вже хотіла спитати його ім’я і дізнатись, що тут відбувається, але від несподіванки заклякла. Переді мною стояв той самий чоловік, що привидівся мені вчора в тумані. Старовинний одяг, бліда шкіра, довге темне волосся, зібране у хвіст і очі… червоні, немов увібрали в себе туман.

— Жахливі очі, так? — чоловік сумно всміхнувся. — Колись вони були чорними, але я вже звик. Ти теж не лякайся. Ні моїх очей, ні мене. Я тебе не ображу. Рена, значить? — чоловік підійшов до мене ближче. В слабкому світлі свічки я побачила, що йому десь років 40 — не юний вже, але я й сама у свої 33 давно не дівчинка. Привабливий, навіть ці дивні очі його не псували. — А я Рейнер. Схоже, чи не так? — він знову усміхнувся, з цікавістю мене роздивляючись. Я лише кивнула у відповідь, бо все ще не могла прийти до тями. — Ти дочка Ебігейл?

Я на мить заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб прогнати те заціпеніння, що мене скувало.

— Єдиною моєю родичкою з ім’ям Ебігейл була прабабуся, — відповіла я.

Від почутого Рейнер зблід ще більше — хоча куди вже сильніше? — і впустив свічку з рук. Я кинулася до неї, щоб підняти, бо старий будинок прабабусі згорів від перекинутої свічки, але здивовано застигла. Полум’я не торкнулось килима і не згасло.

— Магічна свічка? — спитала я, все ж піднімаючи її з підлоги. Я торкнулася полум’я пальцем і не відчула жару, тільки легке тепло, як від нагрітої сонцем поверхні.

— Мабуть, — Рейнер знизав плечима. — Тут час спинився. Вогонь не гасне, не обпалює, день не змінює ніч. Тут вічна осінь.

— Але чому?..

— Ходімо у вітальню, я тобі все розповім.

Рейнер забрав у мене свічку і повів у велику простору кімнату зі старовинними меблями. Він кивнув на одне з крісел біля каміну і я обережно присіла в нього. Вогонь в каміні весело танцював, дрова потріскували, але не згорали. Я простягнула руку до вогню і він подався назустріч, огорнув мою долоню приємним теплом.

— Схоже, ти йому сподобалась, — Рейнер сів у крісло навпроти. — Вибач, Рено, нічого запропонувати тобі не можу. В мене є тільки вода. І хоч я не потребую їжі, щоб жити, але мені подобалось відчувати хоча б її смак. Тож я з’їв усі запаси з комори за цей час.

— В мене є чай. І бутерброди, — я витягла запаси з сумки. Хотілося пригостити Рейнера, хоч голос здорового глузду шепотів залишити їжу собі. Раптом будинок мене не випустить звідси? Я не хотіла помирати від голоду. Хоча… якщо Рейнер не потребує їжі, то і я, мабуть, теж зможу прожити тут без неї. Але жити тут мені не хотілося.

— Зараз принесу чашки, — очі Рейнера радісно засяяли при виді смаколиків.

Він зник за дверима, але вже за хвилину повернувся, тримаючи в руках дві старовинні чашки. В мене залишилось кілька таких від прабабусі — не все тоді згоріло в пожежі.

— Смачний, — всього один ковток і на обличчі Рейнера з’явилась щаслива усмішка, але вона відразу ж погасла, коли він заговорив далі. — Отже, Ебігейл більше немає?

— Давно. Вже навіть моєї бабусі й батьків немає… — я зітхнула. Згадувати про рідних не хотілося. Попри те, що минуло вже 7 років, як тяжка хвороба забрала їх обох, я все ще відчувала біль.

— Не думав, що вже так багато часу минуло… — слідом за мною зітхнув і Рейнер. — Тут його плин зовсім не відчувається.

Його голос був сумним, але не здивованим. А от я була не певна, що він міг провести тут стільки часу і нічого не помітив.

— А ми точно говоримо про одну й ту саму Ебігейл? — я все ж вирішила перепитати. — Дівоче прізвище моєї прабабусі — Салліван, вона народилася у 1925 році.

— Так, це вона, — кивнув Рейнер. — Будинок 33 на узліссі, біля самої річки.

Я кивнула. Це був мій дім.

— А звідки ти її знаєш? І що з тобою сталося?

Рейнер відпив ще трохи чаю, поставив чашку на столик і тільки тоді почав розповідати.

— Ми з Ебігейл були хранителями ключа від інших світів. Магія сама обрала нас. Вона завжди обирає пару — чоловіка і жінку, щоб вони навіки поєднали свої долі і слугували їй. Ось тільки магія може обрати, але не змусить покохати. З Ебігейл ми були добрими друзями, але щось більше — ні. Я був самотній, тому нічого не мав проти нашого союзу, хоч і не сприймав Ебігейл як жінку, лише як друга. Але ж люди часто одружуються не з кохання. Нічого страшного в цьому немає.

Я лише похитала головою. Може, в ті далекі часи шлюби з розрахунку й були нормальними, але у наш час люди так робили хіба що заради грошей. Більшість обирало кохання.

— Ебігейл була проти, — Рейнер продовжив далі. — Вона закохалась і їй було байдуже на вищу ціль. Я вмовляв її одуматися. Обіцяв, що між нами нічого не буде і шлюб наш — лише формальність. Говорив, що вона зможе бачитись зі своїм коханим. Та хай навіть дітей від нього народить! Я був готовий брехати всьому світу, бо розумів — магія не пробачить, якщо ми відмовимось одне від одного. Магії був потрібен офіційний союз, особлива печатка на наших зап’ястках. Її не хвилювали ні зради, ні відсутність кохання, просто ми мали належати одне одному, поєднати свою магію. Ось і все.

Рейнер потягнувся за чашкою і зробив кілька ковтків. Я мовчки чекала на продовження його історії.

— Ебігейл взяла ключ від воріт і жбурнула його у річку позаду свого дому. Вона злилася на магію, думала, що так покаже їй — та не має влади над нею. Але магія завжди головна повелителька світу. Тільки покарала вона не Ебігейл, а мене. Мій дім застиг у часі, зникнув з поля зору. Я не можу вийти з нього. Не можу навіть вмерти. Поза домом час йде, роки минають, а мені як було 39, так і залишилось. Тільки очі мої змінились — їх червоний колір пов’язаний з магією ключа.