Розділ 2. Ключ у траві

Ранок не хотів наставати. Червоний туман за вікнами був настільки густим, що я не бачила навіть грушу, яка росла під самісіньким вікном. Світ навколо ніби потонув у його густих обіймах. Я увімкнула світло — навіть сонячні промені не змогли пробитися крізь туман — і зварила собі каву. Міцний ароматний напій з дрібкою кориці завжди проясняв мою голову зранку, але не сьогодні. Навіть після другої чашки я все ще відчувала важкість в голові і легку сонливість.

Що ж… Якщо нікого не присилають до нас розібратись з туманом, то доведеться самій шукати відповіді. Я вдяглася, замотавши навколо шиї старий, але такий улюблений, в’язаний шарф, і вийшла надвір.

— Та що ж це коїться?.. — прошепотіла, коли ступила крок за поріг і зрозуміла, що далі свого носа я, буквально, нічого не бачу. Відповіддю мені було лише далеке каркання ворон.

Але варто було мені зробити крок, як туман повільно розступився переді мною, показуючи вузеньку стежку. Я спустилася сходами з ґанку і пішла туди, куди мене вів туман. Вже за хвилину він привів мене до маленького ставка позаду мого будинку. В траві біля самої води щось блиснуло. Я присіла і побачила старовинний ключ — великий, бронзовий, з червоним каменем, що ледь помітно світився зсередини. Туман клубочився навколо ключа у дивному танці. Здавалось, ніби саме з його червоного каменя й народжується туман.

Я взяла ключ в руки, обережно, немов він був не з металу, а з піску і міг розсипатись від мого дотику. Ледве я торкнулася його, як моє подвір’я на мить змінилося: переді мною з туману виринула старовинна хата, така, як на малюнках моєї прабабусі, що зберігалися в сімейному архіві. Від несподіванки я впустила ключ з рук і він голосно дзенькнув, вдарившись об камінь. Я похапцем підняла його знову і, сховавши в кишеню, повернулася в дім. Туман не хотів мене відпускати, він вказував інший шлях, у бік воріт, але я вперто йшла крізь нього наосліп. Перш ніж я відправлюсь на пошуки неприємностей, я маю підготуватися. І поснідати. З двома чашками кави у шлунку не вирушають назустріч пригодам.

Я приготувала собі омлет з овочами й сиром і без поспіху поснідала, іноді кидаючи погляд на ключ, який поклала поруч на стіл. Камінь в ньому досі ледь вловимо світився, наводячи на думки про його магічне походження. Закінчивши зі сніданком, я перевірила ключ своєю магією, щоб впевнитися, що він не проклятий. Працювати з проклятими речами заборонялось законом. Такі речі потрібно віддавати магічній поліції.

Ключ виявився не проклятим, лише містив в собі невідому мені магію. В ній відчувалося зачарування, але не звичайне, якесь дуже сильне, таке, що впливає не лише на носія, а й на навколишній світ. В давнину така магія зустрічалась частіше, я читала про неї у прабабусиних книжках, але сучасні маги сильні зачарування не використовували. Це було складно. А люди не люблять труднощі.

Я повісила ключ на шкіряний шнурок і вдягла на шию. Поклавши про всяк випадок у сумку термос з чаєм, бутерброди і ліхтарик, я знову вийшла надвір. Невідомо, куди мене заведе цей туман і як довго я буду блукати, тож я мала підготуватися до пригоди. Туман вже чекав моєї появи. Він знову розступився, показуючи лише вузеньку стежку, і повів мене до воріт. Я слухняно йшла за ним, але ледве вийшла за ворота, як світ навколо почав змінюватись. Туман став слабшим і з нього виринула зовсім інша вулиця — тиха, з бруківкою замість асфальту і чужими старовинними будинками. Я зупинилась. Глибоко вдихнула.

— Ти впораєшся, Рено, — підбадьорила себе. — Вперед.

І я пішла. Цікавість підштовхувала мене вперед. Я ніби знову перетворилася на маленьку дівчинку, що так любила блукати лісом у пошуках нових місць. Я ніби прокинулася від довгого сну і нарешті почала жити. Від ключа, що висів на грудях, йшло ледь вловиме тепло, зігріваючи не тільки тіло в цей похмурий осінній ранок, але й мою самотню, зранену душу. Мимоволі торкнувшись ключа, я відчула, що він хоче відчинити якісь двері. Але які?

Не встигла я подумати про двері, як вони виринули з туману — просто посеред вулиці. Без стін. Тільки двері — масивні, старовинні, з вирізьбленими на них магічними рунами. Вони манили до себе і я могла поклястися, що вітер знову шепоче тихе «врятуй…» мені на вухо.