Розділ 1. Силует в тумані

Дивний червоний туман клубочився містом вже з тиждень. Він повільно плив між ліхтарями і будинками, огортав собою силуети людей. Він нікому не шкодив, тож люди майже не звертали на нього увагу — магічні явища у нас не рідкість. Якщо не пройде сам, то через місяць викличуть спеціаліста розібратись з цим явищем. Так завжди було. І я ніколи не хвилювалась. До появи цього туману. Я відчувала — щось з ним не те.

Я ніколи не любила осінь. Вона нагадувала мені про мої втрати — спочатку не стало моїх батьків, потім від мене пішов чоловік. Я втекла від усіх на околицю міста, оселилась в старому батьківському будинку на березі річки, де пахло димом і травами. Але від себе я втекти не змогла. Так і жила — тихо, непомітно, ще молода, але вже ніби доживала свій вік.

Всі мої дні були схожі один на інший. Ранні пробудження, міцна кава, розмови з воронами, що оселилися на старій липі біля дому, прогулянки до міста, щоб купити продукти, і, звісно, робота. Я варила цілющі зілля і ремонтувала амулети — тим і жила.

Одного ранку, коли я йшла до міста, щоб купити свіжого хліба, молока і яєць, я помітила дивну поведінку туману. Він реагував на мою присутність. Ледве я вийшла надвір, як він щільніше огорнув мене, ніби обіймав. Його обійми виявилися на диво теплими і приємними, немов мене огорнула тепла пара. Я торкнулася туману пальцями і він ледь помітно спалахнув м’яким, ледь помітним сяйвом, ніби вітав мене. Я завмерла, трохи примружилась, розглядаючи дивовижне явище. Люди навколо мене поспішали у своїх справах, вони не помічали, що туман ожив. А може, він був живий тільки зі мною.

— Дожилася ти, Рено, — пробурмотіла собі під носа. — Вже з туманом спілкуєшся.

Я махнула рукою, відганяючи туман від себе, ніби набридливого привида, і пішла далі. Я сподівалась, що ніхто не помітив реакції туману на мене. Люди в місті і так шепочуться, що Рена МакБрайд, тобто я, несповна розуму. Їм, бачте, здається неправильним жити осторонь і уникати спілкування. Ось тільки коли вони хворіли, то бігли в першу чергу до мене, а не в аптеки. Мої зілля були найкращими у місті. Я варила їх за старовинними рецептами, що збирала моя бабуся, і вкладала душу й серце у приготування. Але якщо підуть чутки, що я розмовляю з туманом, люди вирішать, що я його прикликала і можу викликати ще більш страшніші явища. І тоді в мене точно будуть проблеми, набагато більші, аніж втрата клієнтів.  

Зробивши покупки, я попрямувала додому. Туман розступався переді мною, лащився біля ніг, ніби кішка. Я не звертала на нього уваги. І раптом у кінці вулиці я побачила нечіткий силует. Огорнутий туманом, біля ліхтаря стояв чоловік у старовинному одязі. Він дивився просто на мене і в очах його застигло німе благання.

Я кліпнула — і чоловік зник. Ніби й не стояв тут ще мить тому.

Я підбігла до місця, де він стояв, але не побачила навіть слідів. Ніщо не видавало присутності чоловіка, тільки повітря трохи поважчало, здалося густим, занадто вологим.

— Чудово, — я пожувала губу, як завжди, коли хвилювалася. — Тепер ще й привидів бачу з самого рання.

Не те щоб привиди були дивиною, але зазвичай вони не з’являлися посеред міста. І у них завжди була причина для появи. Вони шукали спілкування, а не тікали геть, ледве на них звертали увагу. Щось тут не те.

Я прискорила крок. Хотілося швидше опинитися вдома, подалі від туману. Якщо раніше він не викликав в мене жодних емоцій, то зараз я відчувала всередині дивне тремтіння. Не страх — легке хвилювання, відчуття, ніби за межею видимого мене хтось чекає. Не встигла про це подумати, як відчула у шереху вітру тихе благання «врятуй…».

Я вже не йшла, а бігла. Подалі від туману і магії, що він породив.