Розділ 14. Саботаж

   Париж проносився повз вікна лімузина сірою, нерозрізненою смугою, немов кадри зі старої кіноплівки, позбавленої звуку та кольору. Діана не бачила міста. В її свідомості, за заплющеними повіками, раз по раз прокручувався один і той же жахливий сценарій. Язики жадібного помаранчевого полум'я, що пожирають ніжний червоний шовк, і їдкий, задушливий запах кислоти, яка роз'їдає саму суть того досконалого світу, який вона будувала по крихтах.

   Марк сидів поруч, і його присутність відчувалася як генератор, що працює на повну потужність. Він вчепився в телефон, і його пальці, що стискали корпус пристрою, побіліли в кісточках. Його голос, що роздавав накази службі безпеки, звучав як сухий тріск льоду під ногами. Він не просто вимагав звітів, він диктував умови капітуляції для тих, хто наважився зазіхнути на його територію. Він вимагав записи з усіх камер у радіусі трьох кварталів, повні досьє на кожного співробітника клінінгу та логістичних служб.

   Коли машина, заверещавши гальмами, зупинилася біля старовинної будівлі в кварталі Маре, Діана не стала чекати, поки водій вийде, щоб відчинити двері. Вона вискочила назовні, ледь не підвернувши ногу на бруківці. Повітря тут було іншим, важким, маслянистим, просоченим їдким запахом гару та хімікатів. Біля входу стояли дві пожежні машини, їхні проблискові маячки забарвлювали фасади вікових будинків у ритмічні, пульсуючі сині та червоні тони, перетворюючи вулицю на декорацію до фільму-катастрофи.

 - Мадам! Мадам Россман, стійте, там ще небезпечно! - Софі підбігла до неї, спотикаючись. Її обличчя було невпізнанним: розмазана по щоках кіптява, почервонілі від диму та сліз очі. Вона виглядала як біженець із зони бойових дій. - Там... там усе скінчено, мадам. Пожежники щойно закінчили проливку.

   Діана відштовхнула її руку з несподіваною силою. У цей момент вона не відчувала болю чи страху, тільки крижану порожнечу всередині, яка вимагала візуального підтвердження краху. Вона вбігла в арку ательє, ігноруючи вигуки пожежного інспектора.

   Всередині ательє «Scarlet» панував хаос, який неможливо було уявити ще вчора ввечері. Вода з пожежних шлангів змішалася з попелом і обривками тканин, утворюючи під ногами чорну слизьку рідоту, що хлюпала при кожному кроці. Запах був нестерпним: суміш горілої дорогої вовни, паленого пластику та якоїсь нудотно-солодкої хімії. Діана пройшла до центральної зали, де ще вчора на манекенах височіли макети її нової колекції.

   Вона завмерла, і її серце, здавалося, пропустило удар, а потім забилося повільно й важко. Центральний манекен, той самий «Фенікс», на якому висіла сукня з рубіновими заклепками та сталевими ланцюгами, являв собою жахливе видовище. Тканина не просто згоріла у вогні. Хтось навмисно облив її промисловою сумішшю, яка не тільки допомогла полум'ю, а й перетворила шляхетний шовк на безформну, обвуглену масу, що нагадувала застиглу смолу. Сталеві ланцюги, позбавлені підтримки тканини, самотньо звисали з оплавленого пластикового торса, тьмяно виблискуючи у світлі аварійних ліхтарів, немов скелет дивовижного звіра.

   Рулони ексклюзивного шовку «Rosso Corsa», за які вона вела справжню війну з постачальниками, були не просто знищені вогнем, вони були порізані на шматки довгими професійними розрізами. Це не була випадкова пожежа, викликана короткою проводкою. Це був акт вишуканої, хірургічної жорстокості. Хтось точно знав, які тканини є ключовими. Хтось мітив не в будівлю, а в її майбутнє.

 - Це не просто диверсія, - пролунав за її спиною голос Марка. Він увійшов до зали повільно, і його бездоганні туфлі безшумно ступали по чорній багнюці. Його погляд, холодний і скануючий, ковзав по руйнуваннях із крижаним спокоєм хижака, що вивчає місце злочину. - Це маніфест. Послання, написане гаром.

 - Послання кому, Марку? Тобі про те, що ти не всевладний? Чи мені про те, що моя свобода завжди пахнутиме горілим? - Діана повернулася до нього. Її обличчя було блідим, як полотно, але в очах, всупереч логіці, не було сліз. Там розгоралося полум'я, яке було сильнішим за будь-яку пожежу. - Подивися на це! Вони не просто спалили шовк. Вони намагалися спалити мою волю.

   Вона підійшла до одного з розкрійних столів, який дивом уцілів від прямого вогню, але був залитий водою та піною. Там лежали її ескізи. Вугілля розпливлося під дією вологи, перетворюючи тонкі лінії на брудні плями. Діана тремтячими пальцями взяла один із аркушів, на ньому був начерк сукні «Помста». Папір, розмоклий і крихкий, просто розвалився в її руках, перетворившись на сіру кашку.

 - Мій батько... - прошепотіла вона, дивлячись на те, що залишилося від її ідей. - Він завжди казав, що якщо я не гратиму за його правилами, я залишуся ні з чим. Це його почерк, Марку? Його пристрасть до випаленої землі? Чи це прощальний дарунок від Елени, яка так хотіла нагадати мені моє місце у твоїй ієрархії?

   Марк підійшов до неї впритул. Попри бруд і кіптяву навколо, він здавався непохитною скелею. Він обережно взяв її за плечі, і Діана відчула, як через його руки передається хвиля контрольованої, майже відчутної люті.

 - Ми не будемо гадати, Діано. Ми дізнаємося правду до того, як осяде цей попіл. Клянуся тобі, той, хто це зробив, не просто заплатить грошима. Він втратить право дихати повітрям цього міста.

   У цей момент до них підійшов начальник служби безпеки Россмана, чоловік, чиє обличчя завжди нагадувало чистий аркуш паперу. Зараз на цьому аркуші читалася крайня напруга.

 - Пане Россман, експерти закінчили первинний огляд. Внутрішній контур безпеки був програмно відключений за дванадцять хвилин до першого спрацьовування датчика диму. Це робота професіонала, який мав коди доступу. Але одна із зовнішніх камер на сусідній ювелірній крамниці зафіксувала машину, що покидала провулок за хвилину після займання.

 - Кажи, - коротко кинув Марк, і його голос був схожий на клацання затвора.

 - Чорний седан, номери-дублікати. Машина значиться у викраденні, але наші аналітики перевірили її за непрямими ознаками. Вона була помічена на парковці головного офісу «Дельмар Груп» три дні тому. І ще одне... - охоронець зам'явся, кинувши швидкий погляд на Діану. - Людина, яка координувала відключення камер, опізнана системою розпізнавання облич. Це колишній співробітник вашого аналітичного відділу, такий собі Моро. Його звільнили два роки тому з вовчим квитком за вашим особистим підписом... після того, як він був викритий у передачі даних мадам Вонберг.