Розділ 10. Червоний шовк

   Ранок після грози був оманливо тихим, майже прозорим. Париж, омитий нічною зливою, сяяв у променях раннього сонця, як свіжовідполірований діамант. Але в пентхаусі Марка Россмана повітря все ще зберігало щільність і електричний заряд минулої ночі.

   Діана прокинулася першою, коли небо тільки почало забарвлюватися у ніжно-перлинні тони. Вона лежала нерухомо, прислухаючись до рівного дихання чоловіка поруч. Його рука, важка і тепла, все ще спочивала на її талії, власницьки утримуючи навіть уві сні.

   У пам'яті виринали спалахи блискавок, що відбивалися в його очах. Шорсткість його долонь. Смак дощу і віскі на його губах. Стіни впали. Те, що мало бути холодним розрахунком, перетворилося на стихійне лихо. Діана обережно, намагаючись не потривожити його, вивільнилася з обіймів. Їй потрібен був простір. Їй потрібно було фізично відокремитися від нього, щоб не дозволити цій новій, лякаючій ніжності остаточно розмити кордони.

   Вона поїхала в ательє на світанку, коли місто ще тільки потягувалося в ранковому серпанку. В салоні машини вона дивилася на свої руки і бачила на зап'ястях ледь помітні почервоніння, сліди його пристрасті. Це була її нова реальність. Тепер вона не просто дизайнер чи дружина за контрактом. Вона була жінкою, яка пізнала свого ворога так близько, що його кров тепер здавалася їй частиною її власної.

   Ательє зустріло звичною, майже медитативною прохолодою. Запах дорогої шерсті, ледь вловимий аромат крейди та пари від прасок. Це був її світ, її єдиний притулок.

   Діана пройшла у свій кабінет, заперла двері і притулилася до них спиною. Тиша тиснула на вуха. Їй потрібно було негайно зайняти руки, щоб заглушити голос усередині, який нашіптував, що вона зробила найбільшу помилку у своєму житті, впустивши Марка під свою шкіру.

   Вона підійшла до величезного мудборду, що займав усю стіну. Колишні ескізи, ті, що вона малювала до весілля, тепер здавалися їй плоскими, позбавленими життя. Це був одяг для манекенів, а не для жінок із плоті та крові. Холодна геометрія, передбачувані лінії, аристократична стриманість... Все це було брехнею.

   Одним різким рухом Діана зірвала центральний аркуш. Потім інший. Третій. Незабаром підлога була завалена зім'ятим папером.

 - Ні, - прошепотіла вона, дивлячись на порожню поверхню коркової дошки. - Це має бути інакше. Це має боліти.

   Вона підійшла до стелажів, де зберігалися рулони ексклюзивних тканин. Її пальці, кінчики яких ще зберігали чутливість після ночі, ковзали по поверхнях. Холодний шовк, шорсткий твід, піддатливий джерсі. Але вона шукала щось конкретне. Її рука зупинилася на рулоні важкого італійського шовку, який вона замовила ще місяць тому, але боялася чіпати.

   Колір «Rosso Corsa». Але не чистий, а з глибоким, ледь вловимим підтоном запеклої крові. Цей колір не кричав, він вібрував. Діана почала розмотувати рулон. Тканина полилася по розкрійному столу, як потік розпеченої лави, заповнюючи простір своїм агресивним сяйвом.

   Вона схопила вугільний олівець. Лінії лягали на папір із шаленою швидкістю. Рука не встигала за думкою. Це була сублімація. Кожен рух Марка, кожне його слово, кожен його жест тепер перетворювалися на крій.

   Вона малювала сукню, яка була схожа на обладунки. Високий комір-стійка, що закриває шию, ніби приховуючи сліди поцілунків. І абсолютно відкрита спина, перетягнута тонкими, як нерви, шовковими шнурами.

 - Мадемуазель... - тихий стукіт у двері перервав її гарячковий транс. - Софі тут. Ми можемо починати розкрій?

   Діана відчинила двері. Софі застигла на порозі, вражена виглядом своєї господині. Діана виглядала так, ніби щойно вийшла з епіцентру пожежі. Щоки палали, а очі блищали небезпечним, майже божевільним світлом.

 - Софі, забудь усе, що ми планували для осінньої колекції. Ми починаємо заново. Дістань ящик із металевою фурнітурою. Мені потрібні ланцюги. Тонкі, сталеві, холодні. Ми будемо вшивати їх прямо у шви.

 - Але, мадам, метал обтяжить шовк... - спробувала заперечити асистентка.

 - У цьому і сенс! - майже вигукнула Діана. - Краса повинна мати вагу. Вона має відчуватися на тілі як приємна важкість кайданів. Ми будемо поєднувати непоєднуване. Крихкість шовку і нещадність сталі. Приступай.

   Наступні кілька годин перетворилися на симфонію хаосу і творення. Ательє наповнилося дзвоном ланцюгів і шелестом шовку, що розрізався. Діана сама стала за розкрійний стіл, що траплялося вкрай рідко. Вона різала тканину з такою люттю, ніби намагалася розкроїти саму свою долю.

   Близько другої години дня двері ательє відчинилися з тим самим звуком, який Діана впізнала б із тисячі. Владний, упевнений стукіт підборів по паркету. Марк Россман увійшов до приміщення, і простір миттєво стиснувся навколо нього.

   На ньому був темно-синій костюм, ідеально випрасувана сорочка і краватка, зав'язана бездоганним вузлом. Він виглядав як людина, яка ніколи в житті не втрачала контролю, ніколи не шепотіла зірваним голосом у темряві.

   Швачки та закрійниці миттєво затихли, схиливши голови над роботою. У присутності Россмана навіть повітря здавалося більш розрідженим.

 - Вийдіть усі, - тихо промовив він, не дивлячись на персонал. - Мені потрібно поговорити з дружиною.

   Коли за останньою швачкою зачинилися двері, Діана не обернулася. Вона продовжувала наколювати шпильки на манекен, хоча її пальці почали зрадницьки тремтіти.

 - Ти пішла, не дочекавшись сніданку, - Марк підійшов ближче. Його голос вібрував за спиною, викликаючи мимовільне тремтіння. - Мій кухар приготував твої улюблені круасани, але за столом була тільки порожнеча.

 - У мене немає часу на круасани, Марку, - Діана нарешті повернулася до нього. В руках вона стискала важкі кравецькі ножиці. - У нас залишився місяць до показу. Ти сам вклав мільйони в цей бренд, і тепер я відпрацьовую твої інвестиції. Хіба не цього ти хотів?

   Марк не відповів. Його погляд ковзнув по приміщенню, заваленому червоними клаптями, і зупинився на манекені. Він повільно підійшов до нього і простягнув руку. Його довгі пальці торкнулися червоного шовку, того самого, який Діана щойно драпірувала.