Розділ 9. Гроза над Парижем

   Вечір почався з задушливої, липкої спеки, яка огорнула Париж щільною ковдрою. Місто, зазвичай таке живе та іскристе, завмерло в тривожному очікуванні. Навіть на висоті пташиного польоту, у пентхаусі Марка Россмана, повітря здавалося густим, як патока. Діана стояла біля панорамного вікна у вітальні, спостерігаючи, як небо над горизонтом забарвлюється у лякаючий чорнильно-фіолетовий колір. Сталеві нитки блискавок уже прорізали далекі хмари, обіцяючи бурю, якої Франція не бачила десятиліттями.

   Після переговорів із шейхом і того пекучого поцілунку в машині, між нею та Марком встановилося дивне перемир'я. Вони не розмовляли про минуле, не обговорювали знайдені документи. Це була тиша перед вибухом, така ж сама, як зараз за вікном. Кожен із них чекав, хто перший порушить цей крихкий баланс.

   Діана була одна. Марк затримувався на пізній нараді, і ця порожнеча величезної квартири тиснула на неї. Вона налила собі склянку крижаної води, але пальці все одно залишалися вологими від спеки. Вона скинула туфлі і пішла прохолодною бетонною підлогою у бік своєї спальні, коли перший удар грому струснув будівлю.

   Це не був просто звук. Це був фізичний удар, від якого завібрувало скло. Діана здригнулася. З дитинства вона панічно боялася грози, і цей страх був ірраціональним, первісним, і жодні курси психотерапії не могли його заглушити. Для неї грім завжди був передвісником біди, гуркотом світу, що руйнується.

   Дощ обрушився на місто раптово. Величезні краплі забарабанили по склу з такою силою, що здавалося, ніби хтось жбурляє у вікно жмені гравію. Небо остаточно почорніло, і тільки спалахи блискавок на мить вихоплювали з темряви обриси Ейфелевої вежі, схожої на скелет гігантського звіра.

   Діана забилася в куток дивана у вітальні, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона почувалася крихітною і беззахисною у цьому скляному палаці. Черговий удар грому, ще потужніший, змусив її скрикнути. Тієї ж секунди світло в пентхаусі мигнуло і згасло.

   Тиша стала абсолютною, якщо не рахувати реву вітру за вікном. Темрява була такою щільною, що Діана перестала бачити власні руки. Вона сиділа, заплющивши очі, намагаючись вирівняти дихання, коли почула звук дверей, що відчиняються.

 - Діано?

   Голос Марка пролунав із глибини передпокою. У ньому не було звичної сталі, тільки глуха тривога.

 - Я тут, - відгукнулася вона, і її голос зірвався на шепіт.

   Світло ліхтарика прорізало темряву. Марк швидко перетнув вітальню. Він був промоклим до нитки, мабуть, злива застала його по дорозі від машини. Сорочка прилипла до його тіла, волосся було розпатлане, і в такому вигляді він здавався менш схожим на безжального ділка і більше на людину, що пережила катастрофу.

   Він спрямував світло на неї. Побачивши її, як вона стиснулася в клубок, він миттєво вимкнув ліхтарик, залишивши їх у сірих сутінках, що розбавлялися лише спалахами з неба.

 - Ти боїшся грози, - це було не питання, а твердження. Він підійшов і сів на край дивана, на відстані витягнутої руки.

 - Це дурно, я знаю, - Діана спробувала розправити плечі, але черговий спалах, за яким миттєво послідував оглушливий тріск, змусив її здригнутися і мимоволі потягнутися до нього.

   Марк не став зволікати. Він притягнув її до себе, і Діана не стала опиратися. Їй було байдуже, що він її ворог, що він знищив її батька. Зараз він був єдиною твердою точкою в цьому хаосі. Вона притиснулася обличчям до його мокрої сорочки, вдихаючи запах дощу та його шкіри.

 - Тихіше, - прошепотів він, накриваючи її своїми сильними руками. - Це просто електричні розряди в атмосфері. Будівля захищена. Тобі нічого не загрожує.

 - Ти не розумієш, - видихнула вона в його груди. - Коли мені було шість, блискавка вдарила в дерево прямо перед моїми вікнами. Воно загорілося... Мені здавалося, що небо злиться на мене.

   Марк мовчав, повільно погладжуючи її по спині. Його рухи були ритмічними та заспокійливими. Діана відчувала, як його серце б'ється під її вухом рівно, потужно і впевнено. Цей спокій почав передаватися їй.

 - Небо не злиться, Діано, - тихо сказав він після довгої паузи. - Воно просто вихлюпує те, що накопичило. Іноді нам усім потрібно вихлюпнути те, що всередині, інакше ми вибухнемо.

   Вона підняла голову, дивлячись на нього у тьмяному світлі блискавок. Його обличчя було зовсім близько. У цій темряві його очі не здавалися сталевими, вони були глибокими і сповненими якогось затаєного смутку.

 - Чому ти це робиш, Марку? - запитала вона. - Чому ти зараз тут, заспокоюєш мене, якщо твоя мета знищити мою родину?

   Марк завмер. Його рука на її спині зупинилася.

 - Тому що помста, це робота, Діано. А те, що я відчуваю до тебе... це не має відношення до роботи. Це взагалі не мало існувати.

 - І що ти відчуваєш?

   Він не відповів словами. Замість цього він торкнувся її щоки, його пальці були прохолодними від дощу, але подих обпікаючим.

 - Я відчуваю, що програю цю війну, - прошепотів він. - З того самого моменту, як побачив тебе в червоному шовку у твоєму ательє. Я хотів підпорядкувати тебе, зламати, зробити частиною свого тріумфу. Але замість цього я сам став рабом цього бажання.

   Діана відчула, як її власний опір рушиться, немов картковий будиночок. Вона ненавиділа його за те, що він зробив, але вона прагнула його з такою силою, що це лякало її більше за будь-яку грозу.

 - Тоді припини це, - сказала вона. - Припини мститися.

 - Я не можу, - він похитав головою. - Занадто багато поставлено на карту. Але сьогодні... сьогодні за стінами вирує гроза, і для решти світу нас не існує. Є тільки ти і я.

   Він нахилився і поцілував її. Цього разу в поцілунку не було люті чи бажання покарати. Це була благання. Це був поцілунок двох потопельників, які знайшли один одного в штормовому океані. Діана відповіла йому, запускаючи пальці в його вологе волосся, притягуючи його ще ближче.