Розділ третій

    Я сиділа у темній, заповненій таємничим сяйвом зірок та Місяця, вітальні і пила свіжезварену каву. Так, я навчилася сама варити каву, без допомоги батьків, хоч вони і казали, нереспектабельно дівчині самій напої готувати. У нас була кухарка Лінда, дуже мила, золотава жіночка з пухкими щічками. Вона завжди заміняла мені найкращу подружку(якої в мене ніколи не було) і коли вона готувала обід чи вечерю, а я нудилася над домашнім завданням пані Гетті(моя сувора і вимоглива учителька по німецькій мові, яка приходила до нас додому і завжди задавала купу вправ), ми завжди пліткували і ділилися історіями. Як ви вже здогадалися, історій та кумедних байок було в мене небагато. Тож, в основному, розказувала вона.

     Свічка, яка примостилася на краєчку придиванного столу, розносила легенький, приємний аромат квітучої лаванди(жоден привид не постраждав!). Камін у вітальні тихенько потріскував і надавав кімнаті затишності, якій не мені завжди вистачало. От, пам'ятаєте, всі ці балачки про маленьку, але люблячу родину. Все це аж ніяк не про нашу. Лише перше. Всі мої бабусі померли від невідомої хвороби (принаймні, мені невідомої), а дідусі — зникли безвісти. Але це все трапилося ще до мого народження, тож за життя я їх не знала. По історіям кухарки Лінди, яка працювала у нас вже двадцять років (мені скоро шістнадцять, а саме, через два дні), леді Фанні Гейзер, яка була матір'ю мого Татка, була дуже поважною та заможною жінкою, яку знав чи не весь Лондон. Про інших я нічогісінько не можу сказати, як то кажуть, історія мовчить.

      Я зітхнула. Мені все ще боліло через те невдале знайомство з Амандою. Вже пройшло години дві, а я все ще заплакана сиджу і думаю про життя,  сміховинно! Раптом у нашій книжковій шафі щось зблиснуло на мить. Мене це зацікавило, тож я, хруснувши колінами(немов якась старезна бабка), піднялася і подибала до нього. 

        Зі скрипом відчинивши двері шафи, я приступила до розглядання полиць, які були засипані різноманітними книжечками. Я досконало знала кожну з них: перша приятелювала з класикою, більшість з якої була Татковою(він надзвичайно любив "Портрет Доріана Грея", кожного разу, коли ми обідаємо разом, що буває раз на місяць, він на початку обов'язково цитує цей твір), на другій оселилася мої детективи, фентезі (і, звичайно, Локвуд і Ко) та дитячі книжечки від Роальда Дала та Керрола. З дитинства я була чи то Віллі Вонкою(носила величезний циліндр, через якого я ледве бачила), чи то Алісою. Колготки я все ж залишила, досі не вийшла з образу. Третя і четверта полиці були зачинені на ключ, бо містили важливі праці та документи Татка.

        Га? Це що за книга? Бордова палітурка, оброблені золотом корінці, сяючі візерунками на закладці... Невже вона?... 

        — Матір Божа! — зойкнула я.

        А тепер треба пояснити моє здивування. Матуся завжди казала, що в Тата є одна книга, яку брати, та ба, навіть доторкатися суворо заборонено. Я її часто бачила у руках Батька, коли він дуже зайнято крокував до свого кабінету. Вона вабила мене, я хотіла її потримати, погортати сторінки, відчути приємний запах старого паперу, та прочухана отримати, очевидно, не хотіла. А тепер вона тут, не у шухляді, на видному місці, ніби каже мені: "Не бійся, розгорни мене!". Уж занадто грайливо та чарівно вона відбивала місячне світло.

         Опиратися я, звичайно не стала. Тремтячими руками, я потягнулася до неї. Такої близької та захоплюючої своїми загадками... Все. Вона в моїх руках. Я відчула на своїй спині холодний піт. Здригнувшись, я ледь не вронила книгу. От роззява! Правильно Татко(і Мама) не дозволяв мені брати книгу, тільки візьму — і можна легко викидати у смітник. Їй Богу!

         Так, Полі, без жартів! Я тут намагаюсь скоїти злочин, за який я тиждень не буду сидіти, тож ніяких цирків! Я зі пронизливим скрипом розгорнула книгу. Зазвичай, у низькопробних фільмах та книгах, потрібні були вискочити щось на кшталт іскор, магії і так далі. Не вискочило. Звичайнісінька, старезна книжечка з жовтуватими, поплямованими сторінками. До того ж, дуже тонкими. Я, коли гортала книгу, ледь не порвала одну з них. Представляю, який би концерт влаштували батьки, навіть Алекс Тернер захотів би купити квитки! Ой, знову не про те думаю. 

          Аби вона не гепнулася, я вирішила сісти на диван. Я прибрала неслухняне пасмо кучерявого, світлорусого волосся і прийнялася читати таємничі на записи на сторінках книги.

~

      Що це в біса за книга? Я не розуміла жодного словечка, жодного речення, жодної сторіночки! Йшлося тут про якісь камені, амулети і всілякі інші дрібнички, які були пов'язані із самоцвітами. "Рубін та його власники, відчуй емоції по-новому. Небезпека — 100 відсотків. Непідготовленим навіть в руки не брати!". Все зрозуміли? Я теж ні. Які емоції? Як по-новому? Виглядає як реклама якого дезодоранту, їй Богу. 

     "Камінь рубіну. Найнебезпечніший з усіх. Непідготовлені власники, які не можуть управляти своїми емоціями, можуть нашкодити оточенню. Викравши кулон з Скарбниці Хранителя, ви у ту ж мить перетворитесь у попіл. Дітям до шістнадцяти років СУВОРО заборонено користуватися даним амулетом! Готування до надягання даного кулону повинна тривати щонайменше три роки! Власник самоцвіту повинен навчитися вправно фехтувати, не піддаватися шантажу та тиску, умінню тримати себе у руках, самооборони при спробі викрасти камінь.

       Власники: Сер Ґреґор Вільям Стівенсон. Англійскій алхімік, який і створив цей самоцвіт. Точної дати створення ніхто не знає, приблизно середина XVI століття.  Причина смерті: вбивство. 

       Леді Стівенсон. Дружина вищезгаданого вченого. Окрім того, що вона була дуже необачною із самоцвітом і не знала, як їм користуватися, нічого більше невідомо.

       З самого початку XVII до кінця XVIII камінь охоронявся у Тавері, поки у 1903 році він не був викрадений Олівером Бертменом, відомим грабіжником на той час. У 1930 році його знайшли у штаті Оклахомі та повернули у Лондон.