Розділ другий

"Дівчина, уперше отримавши камінь, відчувала гострий біль у грудях та у животі. На головні болі на скаржилася. Аметист став дещо рожевим, а так вигляд не змінився. Очікуємо на інші побічні ефекти"

З "Хранителів каменів", Розділ IV: Аметист та його власники

    — Це хто ще? — Бессемер все ж таки примусив мене познайомитися із Амандою. Спершу, я зовсім цього не хотіла, опиралася, казала перші-ліпші відмовки, щось на кшталт "Вибач, у мене черепаха захворіла, не зможу піти"(моя "черепаха" то народила, то застудилася, то знову ледь не здохла від черепашого грипу, якого я придумала, геть нещасливе життя у моєї тваринки!) та "До мене навідалася моя троюрідна тітка з Китаю, Аманда, на жаль, мене не дождеться". 

    — Твоє сумління, доброго раночку, — віджартувалася я, хоча капець як боялася цю бісову дочку. — Давно до тебе не заходила, до речі.

    — Та краще б і не приходила, — хмикнула Аманда, перевівши погляд на Бессі(йому геть не подобалося, коли я називала його так, "немов якась кицька", як казав він).

     — Облиште ви, забудьмо той випадок і почнімо жити дружньо, — промовив він і широко усміхнувся. Еге ж, як дружня сім'я, як то кажуть. Він тримав мене за руку, аби я не надумала втекти, та якщо мені і захотілося б, я легко би вирвалася і помчала звідси. Авжеж, знайомитися із цією відьмою у шкурі миленької, шістнадцятирічної(з половиною, казав Бессемер!) дівчинки річ не з приємних, але оскільки я хочу товаришувати з Бессі, мені, рано чи пізно, доведеться її взнати.

     — Дружньо, кажеш? Ну й ну, — сказала вона, закотивши очі. Вона підійшла до мене та оглянула з ніг до голови. Мені стало лячно через її злий, уїдливий погляд. Дуже лячно. Оскільки Аманда стояла надто близько до мене, я змогла помітити її різні сережки: у правому — кругла, а в лівому — у вигляді малого трикутника. Дивний стиль. — Ну що ж, привітики, дочка вбивці наших батьків! — вона потиснула мені руку. Що?!

      — Амандо! — він відштовхнув ліктем її від мене. Вбивця батьків? 

      — Гм, що? Хай не знає чистісінької правди про свого любого Татусика, так? Звичайно, вона не така, бла, бла, бла! — завбачливо передражнила його Аманда.

      Я отетеріло мовчала, спостерігаючи за ними. Тобто вбивця? Що це означає? Як таке може бути? Звичайно, він не найкращий Батько, бо заборонив мені все і навіть більше, але не кроводерливий вбивця... Ні! Ні! Ні! Вона лише хоче образити мене, зачепити за живе. Вигадка! Абсурд! Так?

        — Не смій таке казати! — мовив погрозливо Бессемер. — Він невинен, це...

        — Ой, ой, ой, захищаєш свою милу подругу, сама святість! — відрубала вона і знову наблизилася до мене. Я здригнулася і спробувала відійти назад, але Аманда схопила мене за зап'ястя і так стиснула його, що от-от зламається! Я шоковано(радше, "ЩО ТИ В БІСА КОЇШ, ТВАРЮКА?!) глянула на неї і наші погляди зустрілися. Її лазурні очі зблиснули, немов то була блискавка і скоро почнеться сильна гроза. — Що, шокована? Через твого Батька наші батьки, Мама та Татко загинули... Думаєш, я просто так тебе уникала? А коли ти накинулася на Бессемера... Думаєш, я би так виражалася, через якийсь дурненький його проступок? Ні, люба, ні! Аж ніяк! Мені було б зовсім начхати на те, що він скоїв і кому. Я би просто злісно глянула на тебе і пішла геть. Насварила б Бісика цього, але не лаялася б з тобою! Але ж ти донечка пана Гезера, і я боялася, що ти будеш, як він. І не даремно! Ти така ж бридка особина, як і він! Тьху!

        — Амандо! Припини цей спектакль! — сказав Бессемер. — Невже ти не бачиш, що вона інша? Не така, як він! Але ні, тобі зовсім фіолетово, ти ж навіть не знаєш її як людину. Не говорила, не балакала, не проводила час!

        — Я спостерігала...

        — Яким місцем ти спостерігала? — розлючено вигукнув Бессемер. — От завжди так — думка нікого іншого тебе не хвилює, прям віслюк віслючий! Все. Мені набридло...

       — Бессемере... — сказала Аманда і злісно глянула на мене, мовляв, це я їх посварила. А я й не заперечую, я ж донька вбивці, як то кажуть.

       — Ніяких Бессемерів! — ображено мовив Бессі і пішов у кімнату біля вхідних дверей. Ймовірно, то була його кімната. 

       Аманда відпустила мою руку, тож я змогла вирватися з цього "полону". Я тихенько відчинила двері, які, до речі, були зроблені із дуже гарного ясену, і навшпиньках вийшла з квартири. Навіть не встигши зачинити двері, я почула розмову(чи, радше, сварку):

       — Ну, Бісику, не злися... 

       — От завжди ти так, — крикнув друг у відповідь, — не злися, не злися! А потім знову за своє, зовсім забувши про свої дурні обіцянки. Кожнісінька людина, приведена мною додому, слухає твої погрози і моралі, і, звичайно, звалює подалі! Досить, жінко, досить.

        — Не кожна, не бреши, — відмовила Аманда. Хоч я її і не бачила, я представила, як вона накопилила губу і схрестила руки на грудях. Може, це лише моя(хвора!) фантазія. 

        — Майк сподобався? — Майка я не знала, нічого сказати не можу, на жаль.

        — Він виглядав як грабіжник, лиш заради нашої безпеки...

        — А Сет, наш колишній сусід? — Сета Коллінза я добре знала, дуже розумний хлопець, дуже подобався моїй Матері. Одного разу, вона привела його додому і хотіла нас звести. Не вдалося, на жаль, ми з ним не надто поладнали. Потім його батьки розвелися і він переїхав у Манчестер разом із матір'ю та її новим хлопцем.

       — Сет називав мене Амірою Довгоязикою! Нехай він йде зі своїми прізвиськами до дупи, — продовжувала протестувати сестра Бессі.

       — От, цей список можна продовжувати без кінця! А ображати Полі лиш через її Батька — підло. Дуже підло. — Я досі не зрозуміла, яким чином мій Татко міг вбити, можливо, їх батьків.

       — А чому ти захищаєш саме її? — запитала вона. Я стояла за дверима, тож ніхто не помітив, як я зашарілася. Я ж досі повинна злитися!